Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

Тоді-то, Солоне, і виявилася всім міць вашої держави, її діловитість і сила. Ваша держава повела за собою інші народи, розгромила нападників і підняла стяг перемоги. Вона не дала поневолити тих, хто досі був вільний, і всім нам, що жили по той бік Геркулесових Стовпів, зберегла свободу. А згодом трапився страшний землетрус і потоп, настав один день і одна жахлива ніч, коли ціле військо поглинула земля, а острів Атлантида занурився в море й зник».

Запала тиша.

Очам дівчини уявлялась картина катастрофи, переказана в легендах індіянів: «Полум'я шугало вгору аж до зірок, що спадали на землю, мов вогняні сльози. Води океану знялися над рівниною, стали нерухомо, ніби скляна зелена стіна, і, пронизані блискавицями, ринули, затоплюючи долину…»

«Природа збунтувалась проти людини. І рослини, і скелі. Люди видиралися на дерева, але дерева їх струшували, кидались у будинки, але будинки їх не впускали, бігли до скель, але печери замикались перед ними, — аж поки не змила їх вода… А коли все скінчилось — Атлантиди вже не було».

— Чому вона загинула, чому? — спитав Юн.

Агнешка цілий день шукала відповіді на це в нотатках пані Анни. Одно було ясно. Близько одинадцяти тисяч літ тому на Землі настала катастрофічна зміна клімату. Схоже, земна куля змінила положення своєї осі. Вчені по-різному пояснювали це явище.

Що може вона сказати Юнові?

— Чому? — почула вона знову, відчуваючи на собі його погляд.

— Мабуть, ніхто цього не знає.

— А що ти сама про це думаєш?

Агнешка завагалась, та мовчати не могла, вона ж бо заприсяглася, що надалі не таїтиме нічого від Юна.

— Коли хочеш, скажу, але я не досить знаюся на цьому.

— Кажи!

— Я знайшла в нотатках моєї знайомої китайську легенду, яка видається мені аналогічною до Платонової розповіді. То легенда про страшного дракона Кунг-Кунг, який багато років був могутній і непереможний. Але одного разу зазнав поразки. В гніві й розпачі він вдарився головою об стовп, який підтримував небесне склепіння, і той впав разом з небозводом.

— Може й було так насправді, — казала далі. — Щоб подолати ворога, атланти застосували сили, які знищили заразом і їх самих. Бо вони ж мали потужну енергію, котра рухала їхні повітряні кораблі… Я ні в кого не питала і не відаю, чи міг такий вибух спричинитися до зміни земної орбіти. Коли б це було так, то стали б зрозумілі причини подальших катастроф… Юне, пробач, але ти ж хотів, аби я сказала тобі те, що думаю.

— Перш ніж відлетіти, — озвався він перегодом, — я хотів би побачити місця, що про них розповідається в легендах про атлантів. Я пробував викликати зображення Сіріад, де колись стояли стовпи з викарбуваними на них законами й правами атлантів, і краю Саіс, який відвідав мудрець Солон. Але побачив самі піски. Де ці держави?

Юн випростав руку, і на матовій стіні замиготіли тіні. Зачудована Агнешка побачила піщані бархани, що простяглися до самого обрію.

— І тут нічого немає! — вигукнув Юн.

Ніби заперечуючи його слова, десь в глибині пустелі здійнявся до неба стовп диму. Вибух. Другий. Третій. Ближче й ближче дим. Вже видно крізь його хмари мундири солдатів. То бій!

— Ні! — скрикнула Агнешка. — Не шукай, Юне, ні країни Сіріад, ані країни Саіс. Знищили їх війни. Засипав пісок.

— Тоді покажи мені старі книги, де йдеться про них. Хіба ж у давнину не було бібліотек, хіба ніхто не зберігав книг і документів? Хіба про минуле ви знаєте тільки з легенд і переказів?!

— Такі документи могли бути в Олександрійській бібліотеці, але її спалили римляни, а решта винищена під час релігійних чвар…

— Війни! Чвари! — скрикнув Юн. — Історія Землі — то історія воєн, історія знищення! Її мешканці не вміють використати знання й сили задля власного добра! І сьогодні все так, як в давні віки. Ви хотіли це приховати від мене. Тепер я зрозумів, чому ви не любите, коли хтось читає ваші думки. Боїтесь, що викриють облудність ваших слів! Не можна вірити мешканцям Землі!

Агнешці здавалося, ніби Юн мовить до неї здалека, з глибини віків чи з далекої зірки. А сама вона перебуває між таємничим минулим і незнаним прийдешнім.

Вона не відповіла на докір. Не боронилась. Та що б важили її слова, коли щойно перед їх очима постали стовпи вибухів.

Раптом стіна засяяла теплим світлом, стеля зімкнулася над ними, відокремила їх од Всесвіту. В кімнаті стало тихо іі затишно.

Агнешка підвелася. Хотіла негайно піти звідси. Але ніяк було вийти. Марцін, зсунувшись з фотеля, заснув біля столика, притулившись обличчям до Гапиних кудельок. Він не чув гнівних Юнових слів.

Юн нахилився над хлопцем, його лице проясніло.

— Марціне! Ти хотів побачити свій дім. Дивись!

Хлопець зразу ж розплющив очі.

— Дім? Справді?

Стіна ніби розступилася, і перед ними з'явилася Марцінова квартира у Варшаві. Ще недавно Агнешка сиділа на тій засланій барвистим килимком канапці, міркувала, як то Юн розмовлятиме з політиками і вченими. Біля телефонного столика стяла пані Венцковська і виймала скалку з пальця дівчинки Ясі.

Її бабуся оповідала Агнешці, що Яся боїться лікарів і здіймає лемент, як тільки побачить білий халат. Марцінова мати — єдина з лікарів, здатна підступитися до дівчинки, коли їй щось болить. І зараз Яся відвертає голову й кумедно морщить носика, але не висмикує руки.

Чорний пудель Перо заклацав пазурами по підлозі, позіхнув і ліг біля ніг пана Венцковського, який щось креслив, схилившись над столом.

— Дякую, — мовив тихо Марцін, коли видиво зникло.

— І я тобі вдячний. Я радий, що побачив твою родину.

— А ти кого хочеш побачити? — звернувся Юн до Агнешки.

— Сьогодні нікого, — відповіла вона поспіхом.