Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

І все ж вона була певна: тривога за Юна не дасть їй виїхати.

«Все скінчиться і стане до ладу тоді, коли врешті Юн відлетить», пробувала вона себе втішити, але ця думка непокоїла ще дужче.

Якесь внутрішнє тремтіння не покидало її з тої миті, коли Юн одним словом відмежувався од її планів і запросив у дім з холодною люб'язністю. Відтоді вони не бачились. Минула безсонна ніч, спливав день, та нічого не було ані з'ясоване, ані вирішене.

Їй захотілося їсти. Вранці вона знехтувала сніданком, який з'явився з-під підлоги на столику, заставленому склянками й тарілками, що мінливо вигравали усіма барвами. В обід столик зник і з'явився з новими наїдками.

Агнешка знічев'я взяла райдужну склянку й піднесла її до вуст. Ніколи ще не куштувала такого. Справжній тобі нектар! Потяглась до тарілки з темними коржиками, аж раптом чиясь рука, замазана в чорнило, висунулась просто з стіни.

— Марцін? — спитала Агнешка.

— Можна? — і поруч з рукою показалася білява голова.

— Заходь.

Хлопець вийшов із стіни і боязко підійшов до неї. Ніколи досі вона не бачила в нього такого винуватого обличчя. Навіть чуприна не стирчала войовничо, як завжди.

— Що трапилось?

Він мовчав.

— Ну ж бо, Марціне!

Вперше його доводилося просити.

— Даруйте, — сказав він нарешті, — то все через мене. Якби не моя дурна витівка, Юн не побачив би п'яниць…

— Яких п'яниць?

— Ну, Мотоногого й інших.

— Зглянься, Марціне, звідки тут взявся отой лобур?

— Не тут. Я попросив Юна політати зі мною в скафандрі, бо я ще так не літав і хотів спробувати. Ну, полетіли. А по дорозі натрапили на пиятику. В найгіршому розумінні слова. Я не хтів, щоб Юн бачив усе те, але він затявся. Ну й завітали до «будинку культури» саме на випивку. Я навіть тягнув його за руку, аби піти звідти, а він стояв і дивився, мов скам'янів. Уперше бачив таку забаву. Не знаю, звідки взявся там Мотоногий. Він щось варнякав, мовляв, помститься, знайде нас… Тицяв мені під ніс горілку… Юн не розгубився і відштовхнув Мотоногого. Ніяк не міг зрозуміти, навіщо той п'є і гатить кулаком по столу. В них на Атісі, певно, такого не буває. І все питав мене: «Навіщо?», «Чому?»

Я розгнівався і бовкнув якусь нісенітницю. Він тепер думає, що ми його дурили.

Дівчина схилила голову.

— Агнешко, — шепнув Марцін жалісно, — пробачте мені, я ніколи…

— Заспокойся, Марціне, Ти ж мені казан, що не варто нічого таїти від Юна. Це моя провина. Юн справедливо перестав мені вірити.

— Але зараз він просить нас до себе, певно, в нього це минулося.

— Ходімо.

— Я зараз… Тільки оббіжу навколо будинку, гляну, чи все гаразд. Цілий день стою на варті. Досі все тихо.

Вже один погляд на похмурого Юна переконав дівчину у марності її сподівань, що «це минулося». Юн вказав на зручну канапку біля столика.

— Хочеш послухати разом зі мною повідомлення Платона?

— Залюбки, Юне.

Стіни кімнати потемніли водночас з небом. Агнешка з полегкістю подумала, що в сутінках багато легше розмовляти — не видко облич.

— Отже, починаємо.

Юн доторкнувся до малесенької коробочки, яка лежала на столі. Почувся металевий голос:

«Є в Єгипті, в дельті Нілу, край, що зветься Саіським. Там найбільше місто Саіс…»

Увійшов Марцін, здивовано озирнувся — хто це говорить? Адже крім Агнешки з Юном тут нікого немає!

«На вашій Землі жили найгарніші й найрозумніші з людей, — почув Марцін, — а ви про це й не знаєте. Бо ті, хто лишився, загинули, не вміючи закріпити слова в літерах…

— …слова закріпити в літерах, — повторив хлопець. — То, мабуть, розповідь про давні часи, коли люди ще не вміли писати. Але хто це промовляє? Хто? — шепнув, нахилившись до дівчини.

— Платон. Переказує те, що Солонові оповідав один єгипетський жрець в Саісі.

— Платон?

Хлопець ладен був повірити, що Юн здатний викликати не тільки голоси, а й тіні всіх стародавніх мудреців. Адже ж чув він по радіо про вченого, котрий хотів прийняти радіохвилю, послану з Землі в космос, коли вона поверталась, відбившись від небесних тіл, що їх стріла на своєму шляху.

В наш час найфантастичніші мрії стають дійсністю, і, може, за кілька літ на уроці історії вчитель зможе настроїти спеціальний приймач на картини минулого життя, на епохи, про які розповідає.

Голос лунав далі, але жодна тінь не спливла з чистого зоряного неба.

Марцін загубив сенс розповіді й полинув думками до зірок разом з Агнешкою і Юном, яких йому вдалося помирити в своїх мріях.

Агнешка слухала, похиливши голову. Уникала погляду темних очей. Просто не вірилось, що вони недавно дивилися на неї так щиро й приязно.

«…Твори наші свідчать: колись ваша велика держава зламала силу, яка наступала на цілу Європу й Азію. Вона насувалася від Атлантичного моря. Там перед протокою, що її називаєте ви Геркулесові Стовпи,[13] лежав острів, більший за Лібію[14] й Азію, разом узятих. Од нього йшов шлях до інших островів і до суходолу,[15] котрий лежав навпроти,

Отже на тому острові, на Атлантиді, утворилася велика, гідна подиву держава, на чолі якої стояли можні владарі. Їм належав цей острів, ще багато островів і навіть частина суходолу. Опріч того, вони владали Лібією аж до кордонів з Єгиптом і Європою аж до Турції. І ця могутня держава хотіла уярмити і ваш край, і наш, і все Середземномор'я.