Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

Юн зачинився в своєму зорельоті, а з ним і Гапа, який, проте, прибігав подеколи до Агнешки, клав пухнасту голову їй на коліна й винувато дивився вологими очима, ніби перепрошуючи за зраду.

Добре, що вона не бачиться з Юном. Бо відчувала: зараз вона нездатна ні на щире слово, ані на будь-які пояснення.

Ще в дитинстві завжди ставала мовчазною і відлюдкуватою, коли якийсь тягар лягав на серце.

— Що тобі, Аю? — питала тоді тітка. — Твоя неприступність свідчить: трапилась неприємність. Ходи до мене, донечко, розкажи мені все, бо ти як крижинка.

Це називалося в них «відхукати або відморозити Аю». Ніхто, крім тітки, не міг цього зробити…

Однак Агнешка мусила визнати, що Марціна не відштовхувала її холодність. Приходив кілька раз на день і звітував:

— Все гаразд! Ворога ніде не видно.

Видно, не забув погрози Мотоногого: «Я вас ще знайду. І помщусь»…

Щоправда, їх не так легко знайти в бещадських пущах, але Марцін про всяк випадок поклав собі матися на бачності.

— Марціне, — сказала йому якось Агнешка, — занеси-но Юнові оці матеріали. Це різні атласи, словники, ну, і нотатки пані Анни про Атлантиду. Може, він схоче їх прочитати.

Хлопець повернувся лише через кілька годин. Він сяв, його чуприна задерикувато стирчала.

— Що я бачив!!!

Агнешка глянула на нього.

— Юн уміє не тільки викликати все на Землі, але й свою планету.

— Невже?

— Я бачив Атіс так близько, як вас. Юн показав мені свій дім, ще кращий за цей. Квіти там величезні, мов блюдця, і здебільшого блакитні. По небу літають машини на повітряних подушках, на взірець тих, що їх малював Юн. Зупинок немає. Люди виходять в повітрі й далі летять уже а скафандрах. Всі носять скафандри. Аж в очах рябіє, бо всі вони різнобарвні. Бачив одною хлопця, котрий виходив з такої машини прямо в воду. Я думав, він втопився, а Юн пояснив: там живуть не тільки на землі, але й у повітрі, і в воді. Вони мають чудові підводні сади. Вони ніби амфібії, ви ж знаєте? Але і в нас є люди-амфібії, і ми через кілька років дійдемо до того ж.

— Бачив Юнових родичів? — спитала вона нерішуче.

— Ні. Але над його домом вискочила з машини якась дівчина і спустилася в сад, наче до себе додому.

— Ну й що?

— Не знаю, бо картина зразу відмінилась, і я уздрів хлопця, який стрибав у воду. Ота дівчина, мабуть, його сестра, їй десь років із двадцять наших земних.

— Схожа на Юна?

— Ні. Скорше на ту циганку, якій так сподобавсь Юн, коли ми оглядали циганський табір. Така ж вродлива, як дівчина з Атіса, тільки розпатлана.

— Ага…

— То для мене викликав Юн свою планету, бо коли я прийшов, він грав.

— На чому?

— Хіба я знаю? На патику. Не вірите? Торкався пальцями і грав. Дивно. У нас не знають таких звуків, навіть в електронних інструментах… Ага! Мало не забув. Юн просить, аби ми разом з ним полетіли шукати Атлантиду. Полетимо, правда?

— Полетимо.

— Напишу листа батькам, бо потім ніяк буде послати.

— А тепер як пошлеш?

— Піду до Ветліна, заразом куплю припасів на дорогу. Ви дозволите? Космічна дієта мені більше до вподоби, коли наїмся чогось земного. Давно вже я не куштував хліба з маслом, сиру і бурого петіта.

— Коли Юн хоче летіти?

— Певно, днів за два, бо казав, що йому на стільки вистачить читати того, що ви прислали. Ага. Дякував за книжки, гадає, вони йому здадуться у виборі маршруту…

— Гаразд. Попередь Юна, що завтра ми з тобою виїжджаємо на цілий день. Заразом заберу на пошті свого рюкзака.

Сонце стояло вже височенько, коли Агнешка і Марцін вийшли з ліщини на розлогу долину, з усіх боків замкнуту горами. Село тяглося вздовж ріки поміж лісистими пагорками та довгим валом Ветлінської полонини, її лисі, вкриті травою верхів'я блищали над смугою букових лісів.

— Іди до крамниці, — мовила Агнешка, вкинь листа і приходь до мене.

Кидаючи конверти до поштової скриньки, Марцін нараз побачив на червоній стіні «розу вітрів» — їхній з Лнтком знак, яким вони користувались, коли хотіли терміново зустрітись чи поговорити. Знак тривоги.

Уважно оглянув скриньку з усіх боків і скрізь знайшов «розу вітрів». Навіть на дверях вгледів стрілку і малюнок конверта. Отже, Антек шукав його в Ветліні!

Хлопець увійшов до невеличкої кімнати й нерішуче зупинився біля дерев'яної перегородки.

— Що, кавалер, мало купив марок? — спитав службовець.

— Ні… Я… чи не лишав хто-небудь для мене листа? Мене звуть Марцін Венцковський.

— Венцковський?.. Венцковський…

Службовець підійшов до скриньки з листами. Повільно перебирав конверти, позираючи в віконце.

— Егей! — зірвався він раптом з місця і застукав у шибку. — Пан Гороховський, гей!

У вікні майнула чиясь постать, і в дверях став робітник у линялій сорочці з пилкою на плечах.

— Пане Гороховський, ви йдете в бік Гірських Берехів, так?

— Так.

— Заберіть, будь ласка, листи і роздайте їх адресатам, вони всі там живуть…

— Добре, — погодився робітник, — давайте.

— Зараз, зараз, один лист ось цьому парубкові. Марцін Венцковський? Так? На тобі листа.

Марцін нетерпляче розірвав конверта. Що могло статися в таборі? Чому Антек його шукав?

«Марціне!

З міліції нас повідомили, що вони затримали п'яницю, котрий нахвалявся показати гарцерам, де зимують раки (делікатно кажучи). Ще кричав, що знайде гостя, якого ми