Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

пальців, які гримлять усі разом водночас, а грім є лише їхнім відгомоном. Я не боюся вогню, та на мене наводить страх вода.

 

Пастушки залишали абатство як зграя горобців. Сюди прийшли маленькі дорослі, а йдуть діти. Можливо, в тому треба вбачати чудо, сотворене ангелом, до якого вони прийшли в гості. Залишилися всього двоє: малий, названий Андреасом, який опікується ще меншим, на ім’я Казимир, який став жертвою лихоманки відтоді, як тут з’явився, і якого поклали до лазарету, де я його майже щодня відвідую.

Хлопчина спав і у сні говорив придуманою мовою, руками й ногами робив рухи, наче плив. Щоразу, коли він скидав ковдру, я накривав його до підборіддя. На кілька хвилин він заспокоювався. Його груди регулярно підіймалися й опускалися. А потім накочувала хвиля, яка змітала на шляху все. Він починав сіпатися, боротися з невидимими монстрами, його чоло вкривалося потом. Я не знаю, чи потрібно його знову заспокоювати. Іноді ночами було невідомо, звідки прийде відпочинок.

Сьогодні, щоб заспокоїти його, я почав тихенько наспівувати колискову, яку, мабуть, чув іще маленьким і яку ніколи до цього не згадував. Половина слів забулася, тож я просто наспівував мелодію. Дитя продовжувало бій, але його рухи сповільнилися. За кілька хвилин він уже й сам підспівував уві сні. Наші два голоси злітали у ніч. Зірки і риби зібралися навколо нас, щоб послухати. Може, то їхній спосіб співати.

 

Вікарій повернувся вчора, разом із ескортом; він залишиться тут на деякий час, може й до наступного року. Відтоді як надійшло повідомлення про його приїзд, Роберт має стривожений вигляд, і я розумію, що двоє відвідин таких близьких у часі означають, що довіра до керівництва абатством похитнулася і що було вирішено або ж ближче поспостерігати за ним, або ж зібрати проти нього докази.

Опісля полудневої молитви мене покликали до покоїв абата. Палало вогнище, підлогу встеляла суміш із соломи і ароматних трав, що хрустіла під ногами. Вікарій сидів при столі, коли я увійшов, він зробив мені знак сісти навпроти.

— Гадаю, ви знаєте барона де Бурраша.

Не знаю, як він довідався, але дійсно, я навідувався до нього, коли ще працював у майстерні. Він зробив банкет для усіх, хто доклав руку до величезної картини, на якій був зображений він у супроводі дружини і його собак, значне замовлення, яким ми займалися кілька тижнів. То був чоловік, який багато сміявся, голосно розмовляв і їв за двох. Я кивнув.

— Можливо, вам відомо, що він — дуже дорогий друг нашого абата.

Я не знав. Тож обережно промовчав. А він продовжив.

— У барона є дружина, доброчесна і плодовита водночас, яка принесла йому чотирьох дітей.

Я згадав, то була істота з видовженим обличчям, з нещасним виразом на ньому і надзвичайно білими руками. Саме я малював її пальці.

— Але у барона вже певний час є молода протеже, племінниця одного його друга, яка особливо дорогá його серцю. І ми хочемо подарувати йому портрет цієї юної дами. Ми можемо розраховувати на вас?

З його боку то не було справжнім запитанням. І чому він зразу перейшов на «ми»?

— На жаль, боюсь, що ні.

Він узяв карафку з вином, налив дві чарки і поставив одну переді мною. Пряна рідина обпалила горло. Після місяців вживання розведеного водою вина, що дають у рефекторії, в мене ледь не навернулися на очі сльози. Вікарій усміхався з виглядом людини, яка розуміє ваші сум’яття, співчуває, проте не може чимось зарадити.

— Я поцікавився вашою особою, — сказав він, наче зробив мені велику послугу, — і знаю, що ви вже давно не брали до рук пензля, але я також знаю, що ви надзвичайно талановитий портретист. Хіба це не чудова можливість повернутися до вашого мистецтва?

— Не думаю.

— Ясна річ, вашу роботу оплатять.

— Гроші мені майже непотрібні, — зауважив я.

— Так, скажімо, ви ведете життя монаха... Але ж, не зовсім. Розмірене життя і тиша — добрий притулок для збуреного духу. Та ви напевне знаєте, що ваше перебування тут суперечить правилам. Ви не прийняли постриг і навіть не плануєте його приймати; ви гість не абата, а вашого друга Роберта, чиї дії, знаєте, викликають запитання на Горі... Переконаний, що ви не захочете додати йому проблем... Подумайте кілька днів. Ми знову поговоримо післязавтра, — підсумував він і попрощався зі мною.

Я вийшов. Надворі падав дощ, такий же сірий, як і каміння.

 

Я ніколи не бачив цієї юної особи, ім’я якої Ґертруда. Вікарій очікував, що я, щоб створити портрет, послуговуватимуся мініатюрою з її зображенням і листом із її описом, якого він мені приніс. І він дав мені фарби, пензлі і навіть дерев’яну дошку, на якій я маю її малювати. Він навіть не сумнівався, що я погоджуся.

У листі йшлося, що молода дівчина дуже вродлива, блон­динка, з довгою шиєю, високим чолом і ясними очима. На мініатюрі я бачив радше тьмяне обличчя, обрамлене шатеновим волоссям. Шиї не було видно, очі видавалися карими, хоча в листі зазначалося, що вони блакитні. Здавалося, що в посланні і на малюнку зображено двох різних людей; та в тому не було нічого надзвичайного: перше пропонувало сприйняття того, хто писав, а друге — того, хто її малював. Коли нам здається, що говоримо про інших, завжди говоримо про себе самих. А той, хто вважає, що малює церкву чи яблуко, знову таки зображає на папері власне обличчя.

Як в описі, так і на малюнку, ця Ґертруда видавалася мені милою, але дурненькою — якоюсь навіть відразливою: порожньою. Вона безсумнівно згодна на