Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

— Якось ти сказав, що цей текст Аристарха Самоського не містить нічого важливого про світ, але багато чого про нас... — почав я.

— Я сказав геть інакше.

— Але ж...

— Я сказав, що той факт, що не можна сказати, чи містить він правду, чи брехню, свідчить мало про нього і багато про нас. Свіча не освітлює лише саму себе: вона підкреслює те, що знаходиться біля неї.

— Дуже добре, — продовжив я, налаштований довідатися у нього відповіді на запитання, які сформувалися у моїй голові впродовж усіх тих годин, коли я займався переписуванням творів. — Що ж бо з тією іншою книжкою, що ти показував вікарію Тібо, отією, у якій ідеться про фальшиву прощу Шарлеманя?

У Роберта була та посмішка, яка з’являється щоразу, коли він збирається відповісти на запитання іншим запитанням.

— Як ти можеш стверджувати, що йдеться не про справжню прощу фальшивого Шарлеманя? — спитав він.

— Ото ж бо, що не знаю. Оця книжка, яка навіть не претендує на правдивість, чого вона може навчити нас про світ чи про нас?

Роберт помовчав хвилинку, а потім сказав:

— Про світ як такий, можливо, і небагато. А от про нас... У ній ідеться про одну надзвичайно важливу річ, яка не називається, тому що доказ міститься в ній самій: математики, філософії, навіть віри, — кажучи це, він перехрестився, що не так часто з ним трапляється, і цей жест мене вразив, — людині недостатньо.

Роберт мав рацію, якби від цього залежало моє життя, я не зміг би сказати, що бракувало в його списку знарядь, як реальних, так і божественних. Він відвів погляд, і я подумав, що він і сам не знає відповіді або ж мені її не скаже. І цієї миті він видихнув:

— Нам зовсім недостатньо вивчати, знати і вірити. Нам потрібно ще й вигадувати.

Я поклав перо, коли слухав його, і дивився перед собою на відра, в них спочивали чорнила, для яких змішують порошки, що їх тримають тут, на Горі, в морських мушлях. Ми трохи помовчали, а потім, вказуючи на чорнило, він продовжив:

— Правда ж, воно здається чорним?

Так і було, незважаючи на великі округлі вікна, щойно минав полудень, у великій залі ставало менше світла, і всі чорнила видавалися подібними і темними.

— Лише по тому, як вмочити в нього перо і піднести до пергаменту, то з’являється червоне, смарагдове чи синє, яке від початку містилося в ньому, невидиме в темряві, як із первісної ночі Творець видобув світло, — пояснив Роберт.

Я не втримався від посмішки, коли почув такі роздуми. Треба дійсно бути монахом, щоб віднайти Бога в чорнильниці.

— На жаль, коли забагато пояснюєш, то деякі речі з часом набувають більшої містичності. Те, що збагненно в двадцять, у сорок видається заплутаним і розмитим, наче життя — довга подорож лісом, в якому дорога, спочатку така чітка, потроху стирається, перш ніж розділитися, почати кружляти манівцями й ходити околяса, цілком зникнути, щоби згодом знову з’явитися там, де її ніхто не чекав, цього разу подвійною, її колії поступово віддаляються одна від одної, кожна ділиться на сотню відгалужень, як основні гілки де́рева поділяються на менші, аж до найтонших гілочок, що не витримають і пташки, — і весь цей час світла стає все менше.

Він зупинився, щоб перевести подих. Я дивився на нього, онімілий. Отой похмурий настрій, на нього було геть не схоже, в усякому разі на нього було геть несхожим ділитися ним з кимось у такий спосіб. Та він продовжив голосом, що ламався:

— А може має бути навпаки? Чи не потрібно нам рухатися від невігластва до знання, з мороку до світла?

Він стишив голос майже до шепоту. Здавалося, у цю мить його очі справді втратили властивість сприймати світло, у нього був фіксований погляд сліпця. Я не звичний до таких розмов, за все життя ніхто й ніколи до мене не говорив так. Та я добре знав, що значить жити в обіймах темряви.

— Це ніби маєш вчитися приручати ніч, а не обходитися без світла? — відповів я через хвилю. — Один мій друг якось сказав, що немає іншої таємниці, треба просто залишатися на ногах і рухатися далі.

Ці слова наче висмикнули його із задуми. Він уважно глянув на мене, немов здивувався, що я поряд, і вимучено посміхнувся. Я помітив тіні, що залягли під його очима, та, може, то було лише наслідком того, що день добігав кінця. Він трохи схилився вперед, тримаючи руки на животі, як людина, якій боліло. Дивлячись на пергамент перед собою, на нові рядки поміж рядками старими, я запитував у себе, чи не існує часом від початку часів єдиної книжки, над якою ми всі працюємо і не здогадуємося про це.

Коли Роберт пішов, його кроки по плитах були такими ж легкими, як у птаха.

* * *

Цієї ночі ми прокинулися від такої сильної грози, якої я ще ніколи не бачив. Дощ падав суцільною чорною завісою, яку іноді продирали блискавки. Високі, як мури, хвилі билися внизу укріплень, і скрізь чулося завивання вітру. Монахи мовчки молилися в миготінні свічок. І тут блискавка влучила у церкву — її нову частину, ще незавершену, проте жодного камінчика не відколола. Монахи вбачають у тому знак захисту з боку архангела Михаїла, посланця між небом і землею, у храмі, який нарекли його ім’ям. Що до мене, то я не дуже на тому розуміюся. Та все ж збагнув, що я не боюся блискавок; мене тривожить саме дощ, оті тисячі