Сергій Тимофійович Кургузов - Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов

полюсу. Але що це? Північного полюсу на екрані не було! Тобто полюс існував, та ніхто не міг би сказати, що це північ. Серед безмежного поля білих крижин прямо на наших очах виник величезний континент з буйною зеленою рослинністю, з якимись дивовижними, певне, велетенськими тваринами, адже навіть з космічної висоти, збільшені оптикою, їхні стада вражали нашу уяву! Континент зник так само швидко, як і з’явився. І знову в тому місці, до був Північний Льодовитий океан, виблискувало білосніжне поле крижин. Плівка урвалася…

— От біс, — роздратовано вигукнув я, ледве стримуючи хвилююче збудження, — ще б трохи, і ми б побачили загадкову Гондвану!..

— І згадали б добрим словом Вегенера з його геніальною завбачливістю… — в тон дюні відповів професор. — Ні, гадаю, так далеко вони не могли зазирнути. Л втім, мені здається, сьогодні вони (тут Ігреков показав пальцем угору, маючи на увазі інопланетян) запропонували ще одну дивовижну загадку.

— Континент на півночі планети? — запитав я. — Так це ж якась нісенітниця. Мабуть, комп’ютер щось наплутав. Перекладати цифрову інформацію у зображення, та ще н з відео-кристалів, які були виготовлені невідомо ким, невідомо де і невідомо для чого, — тут можуть бути ще й не такі помилки…

— Ти так вважаєш? — професор встав з крісла і почав ходити з кінця в кінець кабінету. У нього це було проявом найбільшого хвилювання. А ще — появи цікавих думок. Він сам інколи жартома говорив, що гострі думки мовби свердлять його тіло, не даючи й хвилини спокою.

Раптом професор зупинився біля книжкової полиці і дістав якусь книгу. В кімнаті був напівморок, а в полум’ї каміна напис на корінці не можна було розгледіти. Та я й не робив таких спроб, думаючи, що професор знайшов якусь наукову працю. І взяв її, щоб перевірити свої думки.

Проте Ігреков не поспішав розкривати книгу. Він тримав її в руках за спиною, ходячи з кінця в кінець кімнати. Нарешті, вирішивши щось для себе, зупинився і повернув голову в мій бік. В скельцях його окулярів застрибали відблиски полум’я з каміну.

— Я переконаний, Андрію, що ми сьогодні стали свідками дивовижної події!

Професор підійшов до відеофону, увімкнув блок запису і відтворення програм і на екрані знову виникло зображення планети. Ігреков знайшов те місце, де на наших очах серед крижин народжувався загадковий континент і зупинив зображення.

Таємничість професора передалася й мені. Я підійшов ближче до екрана. І справді, про що говорять красномовні погляди Ігрекова? Чому він так прискіпливо вдивляється в екран?

Перед нами завмерла планета з сріблястою крижаною шапкою, посеред якої буяв зелений континент!

— Атлантида? — раптом вирвався у мене радісний здогад.

— Андрію, тобі ж не п’ятнадцять років! — різко урвав мене Ігреков.

Я поглянув на професора.

— А що? Платон же писав…

— Ти або не читав Платона, або зовсім не знайомий з географією. По-перше, до появи Атлантиди, якщо вона існувала, і її встиг зафіксувати “Голландець”, ще тисячі й тисячі років. Можливо, з часом комп’ютери розшифрують й цю ділянку відеокристалів. По-друге, Атлантида повинна знаходитися зовсім в іншому місці. Як це, до речі, засвідчує філософ Платон…

— Так що ж це за материк?! Пробачте за банальність, але я не можу повірити своїм очам!

— А я вірю! — урочисто вимовив Ігреков. — Більше того, дякую очам, що подарували мені таку чудову мить…

— Ви припускаєте існування зеленого материка серед крижин? — кивнув я в бік відеофону.

— Але ж це нісенітниця, професоре, це нонсенс! Ми ж бачили, коли вірити цим знімкам, що на полюсі не було ніяких материків. Цей примарний континент розтанув так само, як і з’явився.

— Примарний? — перепитав професор. — Схильність до нігілізму, Андрію, тобі, певне, подарувала твоя професія. Шкода! А я завжди думав, що репортери мають розвинену уяву.

“А до чого тут уява?” — хотів запитати я. Але тут репортерська допитливість взяла верх і вимовив я зовсім інше:

— Професоре, скажіть відверто, вам щось відомо?

— Так, поки це лише передбачення…

— У вашому розпорядженні якісь таємничі факти?

— Факти знайомі всім. Я спробував їх лише порівняти.

Мої терпіння і цікавість сягнули верхньої межі. Але тут Ігреков запитав:

— А хіба ти ніколи не замислювався над дивовижною схожістю північних територій Азії і Америки? І над тим, чому розміри і чисельність викопних тварин завжди збільшувались з наближенням до Арктики?

— Відверто кажучи, ні…

— А саме це й може бути ключем до розгадки таємниці, — почав оповідати професор. — В епоху великого зледеніння в Арктиці панували люті морози. Звичайно, океан замерз. Дрейфуючі крижини спаялися у плато надзвичайно великих розмірів, яке могло з’єднати північні частини континентів. В центрі цієї величезної пустелі виник великий полярний антициклон, набагато більший за той, що панував над Арктикою. У горнилі шарів атмосфери виникла своєрідна всмоктувальна сила із зворотним напрямком. Саме цей велетенський “пилосос” й почав піднімати в повітря неважкі частинки грунту, пил, мул…

— І тоді…

— Так, так, — розуміючи, що я здогадуюсь, до чого він веде, урочисто продовжив Ігреков. — Полярний антициклон, так би мовити, “пересипав” частину грунту з суходолу на материковий лід, і тоді посеред величезної льодової пустелі виник суперконтинент з дивовижним кліматом.

— І яким же було там літо?..

— …Чотири місяці Сонце тут не заходило. Звичайно, грунт дуже сильно нагрівався. І у своєрідних “преріях” починала квітувати рослинність. Води тут для неї було досхочу. Вона надходила зі схованого під грунтом шару льоду…

— А взимку?

— Це теж