Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

Серце зробилося пустим і наче заморозилося. Лють зароджувалося трохи вище сонячного сплетіння пекучою плямою і гарячими хвилями розходилася по тілу. Мозок холодно й автоматично фіксував переміщення Зарніка.

Деякий час я давав своєму гніву текти вільно. Я контролював його і знав, як чинити. Дедалі гарячіші хвилі пекучою лавою розходилися по тілу. Потім я почав збирати ці струмені рідкого вогню і спрямовувати їх до своєї правої руки. Вони безперешкодно стікалися мені до долоні. За деякий час я відчув на ній пружний гарячий згусток. І тільки тоді я зі всього маху пожбурив його в Зарніка.

Він зупинився, неначе наразився на невидиму перепону, потім похитнувся і схопився за груди однією рукою, а другою, металевою, спробував даремно зачепитися за стінку. Шкряб, шкряб — ковзнула рука по стіні. Він не встояв на ногах і звалився на підлогу з металевим стукотом, як стара бляшанка.

Я не став роздивлятися, що з ним. Він отримав своє — за Шулю.

Дорога на волю була відкрита.

На темному нічному небі сяяли яскраві, як вогні великого міста, зорі. Вони мерехтіли — холодні, загадкові, далекі. З рота йшла пара. Було невимовно морозно серед нескінченної білої гірської пустелі. Спочатку я біг, як навіжений, і не відчував холоду. Та потім мої ноги почали застрягати в глибоких кучугурах, а в черевики позабивалося повно снігу, який швидко розтанув і перетворився на холодну неприємну рідоту.

Я прямував на схід. Треба було пройти якнайбільше, щоб опинитися якнайдалі від ордену. Мої ноги вже ледь рухалися, і я, перемагаючи біль, переставляв їх із великим зусиллям. Я знав, що мені не можна зупинятися. Треба було йти. Йти вперед. Але я втратив забагато енергії… і почував себе, як розряджена батарейка, в якій ледь жевріло життя.

Я намагався не думати про Шулю. Мені здавалося, що коли я почну думати про нього, порожнеча заковтне мене і це буде кінець… Та що повільнішими робилися мої кроки, то відчутніше проступав кривавим розпачем різкий біль від утрати.

Змучений, я зупинився. Підняв голову. Попереду таємниче підморгувало гігантським пісочним годинником сузір’я Оріону. Я відчував, як замерзаю. Сили витікали з мене, наче останні піщинки з небесного годинника… Попереду була стежка, що вела в долину. Я зібрав усю свою волю і почав спускатися. Крок, потім іще один, ще… Стежка робилася дедалі крутішою. Я глянув на схід. Мені здалося, що небо вже сіріє. Я почав спускатися швидше. Поставив ногу на чорну грудку землі, яку підійняв корінь піхти, що височіла поряд. Послизнувся, схопився за зелену хвойну гілку, та не втримався — вона вислизнула у мене з руки. Я впав і покотився з гори. Зверху за мною загуркотів сніг. Коли я зупинився, підвестися було вже несила…

…На хвилях до мене йшла вона. Невимовно гарна, як богиня. Прекрасне, немов біла лілея, лице, великі блакитні очі, золоте волосся, яке підсвічувалося сяючим серпом місяця. А на лобі в неї переливалася всіма кольорами райдуги діамантова прикраса. Срібляста сукня була розшита квітковими візерунками, а на плечах був казковий зоряний плащ. Ясні очі усміхалися мені. Вона простягала до мене руки, і мені здавалося, ще трохи — і я торкнуся кінчиків її пальців… Та тут великі срібні бджоли почали кружляти навколо мене з кришталевим дзвоном, їх робилося дедалі більше, і скоро вони затулили від мене богиню…

— Він дихає? — запитала одна.

— Здається, так… Дивись, а він гарненький… — прошепотіла друга.

— Не базікай, а розгрібай… — скомандувала третя.

— Гарненький і руденький… — мрійливо провадила друга і діткнулася мого лоба, поправляючи мені волосся.

Я розліпив очі.

— Ой! — пискнула вона і відсмикнула руку. Дівчина була білявкою, її світлі кучері вибилися з-під блакитної лижної шапочки.

— Живий! — усміхнулася, нахилившись до мене, ще одна дівчина, жовтоока, в червоній шапочці.

— У нього сині очі…— придивилася до мене білявка.

— Не відхиляйся! — гримнула на неї третя дівчина, з суворими чорними очима. — Його треба звідси швидше витягувати, щоб урятувати…

Сніг був нестерпно білим від вранішнього сонця і блимав сліпучими іскрами. Мені було несила дивитися на цей сяючий світ. Я знову втомлено заплющив очі. І провалився в темряву.

Вдруге я розплющив очі, коли біля мене копирсався чоловік із фонендоскопом на шиї. Я вже лежав на ліжку, закутаний теплою вовняною ковдрою, в невеликій кімнаті з грубими, зробленими з дерева-кругляка стінами. Пахло лісом, димом і дешевими цигарками. Чоловік, певно, був якимсь місцевим фельдшером. Він нахилив до мене червоне обвітрене обличчя, що поросло сірою щетиною, a його пальці, схожі на порепані сардельки, тримали мене за зап’ястя. Він заміряв мені пульс. Потім, акуратно поклавши мою руку на ліжко, він почав тикати слухавкою в груди, слухаючи, закотивши очі під лоб. Побачивши, що я очуняв, несподівано ясно всміхнувся і, обернувшись до дівчат, забелькотів на місцевій говірці.

— Він сказав, що житиме, — переклала чорнява своїм подругам, що згуртувалися поряд, — а ще він сказав, що найближча лікарня у Б…ві, туди треба їхати на автобусі, звідтіля, з кабани[19], слід спуститися на трасу. Але поки що хлопця ліпше не чіпати, а дати йому виспатися.

Фельдшер пішов. Я сіпонувся з ліжка, намагаючись підвестися.

— Лежи, лежи… — прикрикнула на мене чорненька, — тобі поки що не можна вставати.

— Він, мабуть, голодний, — закліпала очами білявка.

— Спочатку на, ковтни глінтвейну, — нахилилася до мене руда, — я думаю, тобі не завадить.

Дівчина подала мені бувалу в бувальцях металеву кружку.