Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

План утечі був давно готовий. Ми чекали тільки слушної нагоди. Та Зарнік, як на біду, місяць за місяцем сиднем сидів ув ордені й нікуди не потикав носа.

Того дня видалася не найкраща погода. Падав мокрий сніг. Ми з Шулею після вечері товклися в черзі за обов’язковими пігулками під завивання вітру за вікном. Я від нудьги задивився на подвір’я. Раптово крізь завірюху я побачив чорну фігуру Зарніка, що підходила до джипа в супроводі молодого охоронця у формі, який запопадливо тримав над ним парасольку та відчиняв дверцята. Я нахилився до Шулі поближче і, кивнувши в бік вікна, прошепотів йому на вухо:

— Ти готовий бути вільним?

Очі Шулі вилупилися у вікно, і він тільки кліпнув.

Машина, здійнявши хмаринку, поїхала.

Тим часом наша черга вже підійшла, і вимоглива рука медсестри простягнула нам пігулки. Я, як і Шуля, швидко схопив свою, закинув до рота і потягнув друга до вбиральні. Там я звично виплюнув пігулку собі на долоню. І нарешті зміг говорити:

— Тікаємо сьогодні. Такої нагоди може більше й не трапитися. Зарнік поїхав…

— Тікаємо, — згодився Шуля.

— Чим же це нас годують? — я підняв руку до світла, роздивляючись свою таблетку. На ній іще було видно надпис ****оклобемід. Я спустив її в унітаз і підняв очі на Шулю:

— А де твоя?

— Проковтнув… — знизав плечима Шуля.

— Ти що, п’єш цю гидоту?

— Всі п’ють, — знітився він, — від них неначе трохи легше…

Перш за все треба було позбутися чипу. До мене нарешті дійшло, що для цього зовсім не обов’язково рубати палець. Підставляти Тарапату не хотілося, тому ми домовилися, що він уночі відключить наші чипи лишень на півгодини. А дістати ножі — то було справою техніки. Шуля без проблем поцупив їх на кухні.

Вночі, коли всі поснули, я нарешті вирізав клятий чип із мізинця.

Чип лежав у мене на долоні маленький, як зернятко. Я деякий час роздивлявся його. Такий нікчемний, а скільки від нього неприємностей… Потім поклав чип під подушку. Лежи тут, номер один-сто-тридцять, і не рипайся… А я переміщатимуся, як мені заманеться.

Розрізаний палець щемів і кровив. Мені довелося обережно відірвати від простирадла смужку матерії та перемотати руку.

Зате тепер ніяка клята машина мене не зможе вистежити. А з людьми я впораюся.

Десь о другій ночі я вийшов зі спальні й попрямував до Шулі. Він уже чекав мене в коридорі.

— Всі операції проведені,— пошепки повідомив він, показав мені замотаний мізинець і розчахнув одягнуту зверху уніформи куртку — кишені були забиті печивом та хлібом.

— Узяв на кухні все, що зміг… Та ще й оце прихопив, — Шуля підморгнув мені й тицьнув до рук запасну куртку. — Тримай! Бо погодка там бр-р. Не Африка…

Я натягнув її, дивуючись із Шулиної завбачливості

Потім ми тихо рушили повз пост охорони. Черговий педагог тихо й мирно дрімав у кімнатці біля датчиків. Шуля помахав йому рукою у відчинені двері, шепочучи:

— Бай-бай!

— Цить! — смикнув я його за руку. — Ходімо хутчіш!

Школа спала, ми йшли нечутно порожніми коридорами. Пости обходили, застосовуючи мої нові можливості. Одного разу мало не нарвалися на Солдафоншу, яка чомусь поночі сунула коридором. Насуплена і сонна, мабуть, із нічного чергування, зі своїми непропорційно тонкими руками вона нагадувала товсту павучиху. Поки Солдафонша сфокусувала погляд, обертаючи голову, я миттєво схопив Шулю і вдавився в стінку. Ми провалилися в якусь підсобку, де стояли відра та швабри. На щастя, Антоніна, не уповільнюючи кроку, почимчикувала далі.

Потім ми відносно спокійно продовжили рух. Я іноді зупинявся, щоб добути зі своєї пам’яті план ордену і звірити напрямок. Тривимірна голограма миттєво з’являлася перед очима. Мозок мене слухався — працював швидко і безперебійно.

Попереду був прямий, як стріла, коридор. Я не дуже любив такі відкриті місця, тому ми уповільнили крок. Але тут раптом Шуля зовсім зупинився.

— Що сталося? — запитав я.

— Не знаю… — лице у Шулі було розгублене, — я не можу йти далі…

— Як не можеш? — я потягнув його за руку.

Він зблід, зробив невпевнений крок.

— Я не можу, — закусив губу і знову зупинився.

— В тебе щось болить?

— Ні…— він замотав головою та ще більше зблід, — щось… не пускає… щось наказує, що не можна йти далі…

І тут я побачив Зарніка. Його чорна постать несподівано з’явилася в кінці коридору.

— Чорт! — мимоволі вихопилося в мене, і я штовхнув Шулю до стінки. Треба було негайно тікати. Стінка замерехтіла.

— Стояти! — почувся громовий голос магістра.

Шуля знову застиг як укопаний, я не зміг його здвинути з місця. Мерехтіння щезло.

Зарнік був іще далеко, та чути його було чудово.

— Я слідкую за тобою, Арсенію! — гаркнув він, і його рука метнулася вперед. — Я тебе попереджав! Ти сам винен!

З його металевої руки вирвалося сліпуче світло, блискавкою пролетіло коридором і поцілило в Шулю. Шуля впав на спину. Я кинувся до нього, осів на коліна і підняв його голову з підлоги. Очі в нього залишалися розплющеними, та я бачив, як поступово скляніє його погляд.

— Шулю! Вставай! Не можна лежати! — трусив я його тіло, підсвідомо розуміючи, що він більше не підведеться. Голова його безпомічно гойдалася. Я притулив вухо до грудей. І нічого не почув. Запала оглушлива тиша. Деякий час я сидів, не знаючи, що робити. Потім обережно поклав його голову