Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

Я одужував. І наче здогадуючись про це, до мене по черзі завітали мої друзі. Першим заявився Тарапата. Медсестра давно зробила мені останній укол і забралася до себе, тому я навіть здригнувся, коли побачив кирпату пику, що зазирала у прочинені двері.

— Ну що, обранець долі, не чекав? — запитав він із самовдоволеною посмішкою, тихенько причиняючи по собі двері.

Новини сипалися з Тарапати, як гільзи з кулемета. Наостанок безтурботно дзенькнуло:

— Уявляєш, Зарнік посварився з Модестом. Сам чув! Він відіслав Модеста подалі — на спецзавдання. Вся школа в ейфорії…

— Вважай, що я теж уже в ейфорії,— радісно прокоментував я.

— І ще, — не даючи мені оговтатись, продовжував строчити програмер, — поки ти валявся з температурою, він до тебе навідувався…

— Хто він? Модест? — мене аж пробрало від цієї думки.

— Та ні… Зарнік.

— Зарнік? — роззявив рота я.

— Відчуваю тут якусь таємницю, — поблискуючи скельцями окулярів, загадково протягнув програмер, — ви часом не родичі?

І сам заржав на свій жарт. Я заржав разом із ним. А потім згадав підслухану розмову з Великим Цабе та уривок розмови з Дамою і зауважив:

— Слухай, а тут дійсно є якась заморочка…

Я швиденько переповів Тарапаті все, що знав.

Тарапата посерйознішав:

— Так, так… Гросмейстер тоді справді приїжджав по тебе… Та Зарнік насмілився відмовити йому… Цікаво чому?

— А хто такі рутени?

— Рутени? Здається, це те ж саме, що українці. А от за драбину я щось не доганяю… — він задумливо почухав потилицю, — та за логікою виходить, що ти маєш неабияку цінність. Тебе навіть хочуть переманити… А як не вдасться, то і вбити. Просто трилер якийсь…

— Вбити? Мене? Ти впевнений?

— Тебе. Тебе… — він зняв окуляри, щоб протерти, потім, одягнувши, зітхнув і попередив: — Раджу тобі бути обережним, обранець долі…

Обережним. Та від кого ж мені берегтися? Від Зарніка, чи від загадкового Великого Цабе?

Я згадав гримасу на обличчі Верховного магістра і його слова про мою матір. Ні, цього не можна було розповідати Тарапаті… Я й сам не розумів чому. Може, це було занадто особистим? На мить мені здалося, що розгадка зовсім поряд, треба лишень простягнути руку та зазирнути за тоненьку завісу. Але рука мимоволі відсмикнулася, бо за завісою було щось таке страшне і неприродне, чого я зовсім не волів би знати.

Шуля прийшов до мене вночі, майже під ранок. Я прокинувся, коли біля мене скрипнула половиця. Шуля обережно застиг.

— Привіт! — сказав я.

Він від несподіванки здригнувся, а потім, побачивши, що я сів на ліжку, з полегшенням видихнув:

— Ну, ти мене й налякав, я думав, зроблю тобі сюрприз…

— Вважай, зробив, — усміхнувся я, — як ти сюди пробрався?

Шуля підійшов і примостився поряд.

— Ось, — він простягнув мені карточку типу пластикової кредитки, — програмер дав.

— «Перепустка молодшого співробітника Тарапати», — прочитав я напис золотими рельєфними літерами і в захваті протягнув: — Ну, ви і даєте…

— Еге ж! Ну, а ти як? Дивлюся, схуд, — Шуля придивився до мене, ховаючи карточку до кишені,— і блідий…

— Звісно, при світлі місяця… — всміхнувся я і легенько вдарив кулаком його в плече. — Знайшов коли прийти…

— Ага! Значиться, видужуєш! — засміявся Шуля та буцнув мене у відповідь. — Ти що, гадаєш, до тебе так просто потрапити? Насилу діждався, коли всі поснуть…

— Ну що, як життя? — обняв я його.

— Нормально, — відповів Шуля, й око в нього сіпнулося.

Ми сиділи з ним поряд на койці, притулившись плечем до плеча. І в мене виникло щемливе відчуття, що зараз я не маю в цілому світі людини ріднішої за Шулю.

— Шулю, — мій голос зазвучав хриплувато в цілковитій нічній тиші,— я тут дечого навчився…

Я на секунду заплющив очі, ловлячи потрібний стан:

— Дивись!

Стіна замерехтіла.

— Ти диви, як по обкуру, — зачаровано протягнув Шуля, — пливе…

Я простягнув руку — і вона щезла, проходячи крізь стінку.

— Не фіга собі! Як ти це робиш?

— Не знаю, — чесно зізнався я, — щось у мені змінюється — й от таке виходить.

— А що як пройти крізь стінку повністю? — очі у Шулі загорілися.

Ми підхопилися з ліжка. Стінка була холодна, тверда і відділяла нас від коридору півметровою кам’яною перепоною. Нелегко було зважитися знехтувати нею. Та вхопивши потрібний стан, я побачив, як вона замерехтіла, й обережно притулився до неї. Секунда — і я немов би пірнув у коридор. Я навіть і не сподівався, що це буде так просто — як пройти крізь завісу світла.

— Вийшло! — радісно доповів я Шулі, повернувшись до палати.

Шулине обличчя сяяло захопленням у сірому передсвітанковому світлі.

— Тепер протягни мене! — він схопив мене за руку і заплющив очі.

Я ризикнув. І в мене знову вийшло. Шуля був у захваті.

— Тепер ми вже з тобою точно втечемо! — запевнив він мене.

Коли Шуля пішов, я довго лежав із розплющеними очима. Серце в мене збуджено стукотіло. І в ньому зароджувалася нова солодка надія.

Я зрозумів, що влада — це тільки мовчазна згода одного щодо другого. Вибір за мною. Я можу не боятися. Я можу не визнавати їхньої влади. І тоді я роблюся вільним.