Автор невідомий - Народні казки - Італійські казки

схилилась над найстаршою дочкою. Але та спала, простягши руки. Друга дочка заклала руки за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта сховала руки під подушку, п’ята однією рукою затулила очі, у шостої одна рука звисла з тапчана.

І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!

Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:

— Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна та чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.

Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.

Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі — стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.

Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга — срібними, а третя — червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.

Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну. Вона підвелася й відчинила двері.

— Може, хочеш зайти? — запитала.

— Якщо дозволите, — відповіла королівна.

— Заходь. А як тебе звати?

Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».

Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:

— Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.

— Що ж, залишайся, а там побачимо, — сказали всі ткалі.

Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й заходилася готувати їсти.

Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.

Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля — та, що ткала червоні й сині візерунки, — сказала Сфортуні:

— Нас сьогодні запросили в гості. Це далеченько звідси, і ми вернемося аж удосвіта. Ти тут добре стережи будинок, бо наша пряжа, сама бачиш, зроблена із золота, срібла й шовку, а тканина, що ми тчемо, — це замовлення короля на весільне вбрання його нареченій. Замкни двері на засув, а ми ще почепимо великого замка.

Понадягали ткалі свої святкові сукні й пішли.

Сфортуна прибрала все чистенько, помила посуд, простелила в кутку сінник і, погасивши свічку, лягла спати.

Прокинулась вона рівно опівночі. Їй здалося, ніби щось ходить по кімнаті. Потім зачувся шурхіт і шелест.

— Хто там? — гукнула Сфортуна.

Із темряви озвався скрипливий баб’ячий голос:

— Це я, твоя Доля. Уранці побачиш, який подаруночок я тобі зоставила. — І Доля сухо захихотіла.

Потім усе стихло. Сфортуна подумала собі: «Двері на міцному засуві та ще й на замку знадвору, увійти сюди ніхто не міг. Це, напевне, мені приснилося». Подумавши так, вона перекинулась на другий бік і незабаром знов заснула. Тільки-но розвиднілося, з гостей вернулися ткалі й загримали у двері. Королівна швидко побігла, відсунула засув і впустила їх. Кімнату освітило раннє сонце. Сфортуна глянула та й побіліла, мов стіна, а в ткаль аж руки опустилися від того, що вони побачили. Уся дорога пряжа позаплутувана й порвана, а золота й срібна тканина порізана на шматочки. Отакого наробила вночі Сфортунина лиха Доля!

— Ах ти ж негіднице! — крикнули ткалі на сердешну дівчину. — Ми тебе прихистили, а ти он як платиш нам за нашу добрість! Ану геть звідси, щоб і духу твого не було!

Набили добряче дівчину та й випхали за двері. Знову йде бідолашна королівна, і сама не знає куди.

Десь надвечір прибилася вона до якогось села. В усіх вікнах привітно горіло світло, бо родини, посходившися з роботи, сідали вечеряти. Проте Сфортуна не наважувалася попроситись на ніч до жодної хати, бо знала, що їй ніде не пощастить. Додибала вона до сільського майдану та й присіла на кам’яних сходах якогось багатого будинку. Сидить і журиться. Коли виходить господар позачиняти віконниці. Побачив дівчину й питає:

— Чого це ти тут сидиш?

— Бо мені вже несила йти, — відповіла Сфортуна. — Прошу вас, не проганяйте мене звідси!

— Ти, дівчино, мабуть не знаєш, хто я. Я постачаю виноградним соком самого короля. І тому не дозволю, щоб у мене під дверима сидів хтось, скоцюрбившись, цілу ніч. Вставай і ходи за мною!

Сфортуна підвелася й пішла.

— Вилазь на оті барила з соком і там собі спи, — сказав господар. — їм нічого не станеться. А той, що наготовано королеві на весілля, стоїть у десятьох барилах у льоху. — І він постукав ногою об ляду в підлозі.

Стомлена Сфортуна тільки-но лягла, так і заснула. А над ранок їй приснився дивний сон. Ніби вона сидить над струмком, а вода дзюрчить у ньому по камінцях і лепече, як дитина. Дівчині дуже кортить пісеньку дитячу слухати, але чомусь так страшно, так страшно!

Вона з переляку й прокинулась. Чує, аж хтось сухим баб’ячим голосом бубонить:

— Десять прозорих струмків, ну-бо зливайтесь в озеро! Я своє діло знаю, і дівчина від мене не відчепиться.

Королівна вмить збагнула, що її лиха Доля вже наробила якоїсь