Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

трьома сотнями різних службовців. Дивлячись, як усі вони весело й схвильовано прощаються, Еда був вражений, як багато нових друзів знайшла тут стримана й неприступна Павла.

— Вони всі такі хороші!.. — зітхнула вона, коли, нарешті, Еда, посадивши її в машину, завів мотор.

— Ти також.

— Як і всі! — сказала втомлено Павла, опустившись на м’яке сидіння, що набувало форми людського тіла, але очі її палали. — Я ніколи б не повірила, що такі різні люди можуть так зблизитись.

— Коли їм не лишається нічого іншого, — посміхнувсь Еда.

— Ні, Едо, це не було єдиною причиною. У мене таке відчуття, ніби за ці дні між нами всіма виникло щось нове — чисте й світле…

— Можу тільки бажати, щоб цей стан тривав якнайдовше. Щоб ми винесли урок з цього нещастя, як з перестороги. У вас були жертви?

— Троє. Першого ж дня. Пані Зімова, яка жила навпроти пошти… Вона махала нам рукою з балкона — саламандри зірвали його разом з нею. І від пані Зімової на тротуарі лишилось тільки…

— А хто інші двоє?

— Дурас і Скалнік, солісти опери. Дурас упав на передовій, а Скалнік хотів його порятувати, та з того нічого доброго не вийшло; на сцені вони були запеклими супротивниками, сварилися за кожну роль. А в скрутну хвилину…

— Напевно, кожна людина має в собі якусь іскру. Але вона дуже часто огорнута товстою оболонкою.

— А як там наш Міхал?

— Добре. Як і всі.

— Слава богу. Він щойно приходив до мене, але нічого не розповів. Щось його непокоїть.

— У вісімнадцять років це звичайний і цілком нормальний стан. Далі вже не так гостро все сприймаєш.

— А як твої справи?

— Чудово, як завжди. Погано було тільки першого дня після обіду, коли закінчились сигарети. Але тепер їх уже достатньо. Мені здається, я втратив неповторну можливість кинути палити.

Під колесами низької машини рипів рудуватий пил. Ним було покрито всі вулиці, якими Рогани повільно проминали укріплені центри ТСЗ. Брами фортець тепер було відчинено навстіж, усюди чулися веселі вигуки й спів. Люди обіймались, танцювали й не скоро почали розходитись.

— Усе могло закінчитися значно гірше, — відзначив Еда, — якби не кризові штаби.

— Ви, штабники, виявились молодцями, — посміхнулася Павла.

— Як і всі! Дякую від імені працівників усіх штабів, посвідчення яких у мене в кишені. Тепер добре було б заглянути до якогось лісового куточка. Поїдьмо на Стржижовицький пагорб.

— А там немає саламандр?

— Ні, самі дерева.

На деревах Стржижовицького лісу ще теліпалось безформне шмаття побляклого мазуту, який у передсмертній агонії видирався стовбурами вгору, ніби маючи намір знову впасти на землю сніжинками, набрати молодечої сили нових бурих хмар, що досі облітали беззахисну землю. Однак сніг, що випав, на небо вже не повертався. Він мусив обов’язково розтанути.

Мазут справді нагадував останній сніг у весняному березовому лісі. Лишившись тільки на деревах, руді клапті ковзали з гілок, які полегшено розпростувались і, погойдуючись, струшували з себе залишки краплин.

У лісі дощило. Мертвий тягар раз у раз падав на землю з плюскотом, і весь ліс коливався мов живий.

Заплющивши очі, Павла всім єством сприймала цей дух звільнення, який буває в лісі навесні після відходу зими й темряви… Тільки б це назавжди лишилося в нашому житті, хай безповоротно утвердиться спокій, мир і світло!.. Повернувшись до Еди, вона обняла його й поклала голову йому на плече. Передай мені своє тепло, любий, а головне — впевненість. Адже мене постійно не полишають туга й зневіра…

Еда мовчки гладив дружину по голові, спостерігаючи за зникненням мазуту. Впавши додолу, руде шмаття світлішало, лопалось, й рідина з нього витікала й сохла, наче вода на сонці.

— Отже, все позаду, — мовив Еда і закурив.

Павла також узяла сигарету, але оскільки вона вже давно не палила, то зайшлася кашлем.

П’янка атмосфера перемоги й всеосяжного ентузіазму… Нарешті й у комунальній квартирі ми полюбили одне одного.

Ріта Недомова (яка всі чотири дні облоги провела вдома і, кажучи її словами, «хоч раз добре виспалась») принесла дві пляшки шампанського. Перший келих вона з усмішкою подала Леоні, яка їй також усміхнулася (вперше в житті), і на знак примирення обидві жінки обнялись. Тепер усе мало бути чудово!

— Напевно, треба якось відзначити цю подію… — несміливо запропонував наш голова Станіслав, і ми всі до цього палко приєдналися.

Жінки позносили з квартир залишки продуктів, включаючи ті ласощі, якими досі смакували кожен лише вдома, в темряві. Швидко дійшли згоди, що куховаритиме Тіна, яка вміє це робити найкраще за всіх. Ріта допомагатиме їй як офіціантка. Павла охоче (!) помила ванну, а Леона, яка відверто зізналася (вперше в житті), що на кухні від неї мало користі, добровільно (!!) пішла мити туалет. Станіслав, Міхал і Тібор одмивали сходи, які від першого аж до четвертого поверху були вкриті мазутовою пилюкою. Навіть задерикуватий і ледачкуватий Еда Роган власноручно помив вікна в клубі, а потім ще й у холі, куди ще досі, крім Станіслава, ніхто не заходив… Натомлений цією зовсім незвичною для нього роботою, він вискочив на вулицю перекурити, але, перейнятий загальним ентузіазмом, поклав сигарету назад у пачку й почистив килими у комунальній квартирі. Коротше кажучи, це був день див, і нехай так буде завжди!

Тіна приготувала чудову піцу з яєць, з Рітиного вина, Леониних португальських сардинок та неперевершеного італійського пармезану. Зібралися всі, крім Міхала. Ріта ще перед вечерею привела його до Тіниної квартири й промовила:

— Для тебе є наказ від Тіни. Вона звеліла, щоб ти сьогодні ж забрав свої музичні ящики.

— Чому вона сама мені цього