Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

мене уважно, але, певно, не зрозумів. Пити він відмовився. Відтак він сам промовив щось. Голос у нього був приємний і звучний, із м’яким бархатистим тембром.

— Що за мова, Антоніо? — шепнув Жак. — Присягаюся підрамником, ніколи не чув такої. У нього обличчя породистого європейця, а плете він чорт зна яку тарабарщину. Ти чув щось подібне?

Я зізнався, що не чув.

— А ще лінгвіст, — сказав ущипливо мій приятель.

Незнайомець уважно стежив за нами.

Відтак він зробив декілька рухів лівою рукою, і ми зрозуміли, що він просить допомогти йому піднятися. Ми підвели його і прихилили спиною до виступу скелі. Він подякував рухом повік і спрямував погляд у океан.

— Чи не збігати за лікарем? — тихо запитав Жак.

— Ти пробігаєш до вечора, — заперечив я. — Лікаря можна знайти лише у Фуншалі.

Незнайомець знову заговорив. Я уважно вслухався в його мову й нараз уловив знайомі слова.

Я відповів йому на старогрецькій, і він зрозумів мене. Слабка посмішка з’явилася на його обличчі.

— Нові люди Землі, вітаю вас, — поволі промовив він. — Я щасливий, що не все загинуло у вогні, який знищив мою бідну батьківщину.

— Де ж знаходилася ваша батьківщина?

— На дні цього моря.

— Що він каже? — торсав мене Жак, помітивши мій подив.

— Зачекай, — відмахнувся я. — Хто ж ви і звідки? — продовжував я, звертаючись до незнайомця.

— Мій народ називав себе атлантами. Людям, що населяють зараз Землю, знайоме це слово? Зберегли вони пам’ять про Атлантиду?

— У нас існує легенда, що на місці цього океану колись була країна з такою назвою.

— Легенда… — повторив незнайомець, і кутики його вуст сумно сіпнулися. — Слухай мене уважно, нова людино Землі, що не забула мову своїх предків. Мені треба чимало сказати тобі, а часу залишається мало… Я — атлант, і, хтозна, можливо, я останній син цього прадавнього народу безмежного Всесвіту. Наша рідна планета — Ассар. Вона обертається в системі двох блакитних сонць за сорок чотири лінії світлового променя від цього світила, — він указав на диск Сонця, що просвічував крізь хмари. — З десяти планет сім’ї Ассар лише на ній виникло життя. Мої предки ще у незапам’ятні часи відкрили джерела енергії неймовірної потужності. Вони відвідали найближчі світи, відтак почали здійснювати більш далекі подорожі. Близько п’ятнадцяти тисяч земних років тому зоряні кораблі атлантів досягли Землі. Умови життя тут були майже такі самі, як на Ассар. Тут жили розумні істоти, які були схожі на атлантів, але ще стояли на незмірно нижчому рівні розвитку і культури. Прибульців було мало, людей Землі багато. Виникали конфлікти, марно лилася кров. Трьохтисячолітня історія Атлантиди — це історія нескінченних кровопролить і воєн. Поступово атланти створили величезну державу, могутність і вплив якої все зростали. Прибульці поріднилися з багатьма племенами, що населяли Землю. Виникла нова раса вродливих і сильних людей, які на згадку про далеких предків також називали себе атлантами.

Проте в нашій багатій і могутній державі люди не були рівні між собою. Критеріїв нерівності було багато, і одним з найважливіших була нерівність знань. Вона зберігалася з моменту висадки перших атлантів на Землі. Згодом усією повнотою знань володіли лише небагато прямих нащадків атлантів, що прилетіли з Ассар. У їх руках були джерела енергії, знання минулого й доля майбутнього. Цих атлантів називали богами, тобто всесильними, а їх найближчих помічників — жерцями. З плином сторіч знання богів і жерців атлантів стали цілком недоступні й незрозумілі не лише іншим народам Землі, але й народу Атлантиди. Вміння застосовувати ці знання розцінювалося як надприродна здатність творити дива.

Я був народжений у цю пізню епоху в роду жерця й прилучений до всієї повноти знань. Треба тобі сказати, що зв’язок з рідною планетою Ассар атланти втратили. До Землі долетіло всього кілька кораблів Великої зоряної експедиції. Повернутися вони не могли. Запаси енергії закінчувалися. А на Землі не виявилося речовин, здатних виділяти енергію, необхідну для зоряних перельотів. Зв’язок за допомогою променистої енергії також не вдалося встановити. Ассар надто далека від Землі. Проте з покоління в покоління в родах богів і жерців передавалися перекази про далеку невідому вітчизну. Ночами багато приладів нагірних обсерваторій були звернені в ту частину неба в сузір’ї Діви, де ледь іскрилася блакитна зірка — подвійне сонце світу Ассар. Як найбільші скарби зберігалися в підземних тайниках величезні зоряні кораблі, на яких атланти досягли Землі. Палаючі серця цих кораблів були мертві вже три тисячоліття… Але пошуки джерел енергії не припинялися. І нарешті речовини, здатні дати потрібну енергію, були знайдені під льодами великого південного континенту. Було вирішено послати експедицію на Ассар. Із трьох зоряних кораблів, що збереглися в підземних сховищах, лише один ще був придатний для міжзоряного перельоту. Побудувати нові ми не могли. Обмежуючи число людей, що долучалися до повного знання, ми не лише не йшли вперед дорогою розвитку, але поступово втрачали й те, чим володіли у минулому. Це була фатальна помилка… Але ті, хто розумів її, не в змозі були нічого змінити.

В числі небагатьох я був вибраний для участі в експедиції на Ассар. Ми знали, що розлучаємося з близькими назавжди. Наш зоряний корабель мав розвинути швидкість, набагато більшу від швидкості світлового променя. Час для нас мав потекти повільніше, ніж на Землі. Поки ми вимірюватимемо його роками, на Землі минуть тисячоліття. Для наших близьких ми вмирали, щоб народитися в нових, нескінченно далеких часах.

Відліт нашого корабля був великою подією для Атлантиди. Всі учасники зоряної експедиції були зведені Вищою Радою в ранг богів. Народові було сповіщено, що боги, які колись спустилися з небес на Землю, знову повертаються у свої надхмарні чертоги…

Сотні тисяч людей зібралися, щоб провести нас. Прийшли не лише народи Атлантиди, але й посланці багатьох інших племен Землі. Всі вони в благоговійному страху впали ниць, коли наш зоряний корабель, установлений на високій кам’яній башті на околиці Західної пустелі, здригнувся, повис на сліпучому вогненному промені і, залишаючи за собою світний