Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

зрозуміли, то стала в нагоді моя давньогрецька. Вона трохи схожа на одну з мов Атлантиди… І ще одне: атланти, вочевидь, володіли великим даром, якого позбавлені сучасні люди. Вони вміли читати думки і могли змусити розуміти їхні думки, виражені образами. Ймовірно, вони володіли мистецтвом передачі думок на відстань… Вони й ще багато в чому випередили нас.

— Ну, а сам атлант? — наполягав я. — Не випірнув же він з дна Атлантичного океану?

— Хіба я не сказав? — похопився старий. — Звісно, ні. Він навіть не підозрював про існування океану… Він… Але це довга історія. Вона не має прямого стосунку до Атлантиди. Я втомився, — він потер рукою чоло. — І паморочиться голова. Це від незвички… Вечеря була надто щедра… І вино… Слухай, мені нема кому передати мою таємницю. Вона може померти зі мною… Я не знаю вас, росіян. Утім, ні, знав одного, і, здається, він теж був непоганим хлопцем… Судячи з того, як люто лає вас усілякий набрід, ви… не такі, як усі. Можливо, відкрию вам, де шукати… Але не тепер… Прощавай.

Я схопив його за рукав.

— Але атлант?

— Розповім… Але пізніше… Або ні… Ось, візьми, — він витягнув з бічної кишені зім’ятий зошит. — Ти читаєш по-англійськи? Тут записано все про нього. Цього ніхто не знає. Але пам’ятай, що ти обіцяв…

Я простягнув руку.

— Початок не має значення й остання сторінка також, — пробурмотів він, вириваючи з зошита декілька аркушів. — Решта бери. Повернеш… перед від’їздом… Прощавай.

— Доне Антоніо, — сказав я, потискаючи його суху холодну руку, — якщо ви вірите мені, нам, вірите, що ніхто не заміриться на ваше право першовідкривача… На нашій шхуні є глибоководні трали і снаряд для взяття проб ґрунту. Я побалакаю з начальником експедиції, постараюся переконати його… Через тиждень-півтора ми закінчуємо ремонт і піднімаємо якір. Може, ви погодилися б плисти з нами і вказати місця глибоководних станцій?.. Даю вам слово…

Він гірко посміхнувся:

— Вам треба було кинути якір біля берегів Мадейри кількома роками раніше. Ти бачиш, що зі мною… Морська подорож уже не для мене… Втім, ми побалакаємо про це пізніше… Потім…

Він кивнув, поволі побрів уздовж набережної й незабаром зник у натовпі перехожих.

* * *

Я повернувся на шхуну перед світанком і отримав догану від начальника експедиції, який був стурбований моєю довгою відсутністю. Я розповів про відвідини музею в Порто-Альте і про знайомство з доном Антоніо ді Рівера. Відтак спустився в каюту і дістав зошит старого. Спочатку насилу розбирав дрібний бісерний почерк, але незабаром захопився й почав читати швидше. Коли була прочитана остання сторінка рукопису, сонце вже сяяло високо над обрієм. Я ще раз перечитав зошит і, схопивши кілька аркушів паперу, почав квапливо накидати переклад.

Наводжу його цілком.

ПЕРЕКЛАД РУКОПИСУ ДОНА АНТОНІО САЛЬВАТОРА ДІ РІВЕРА — ХРАНИТЕЛЯ ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ В ПОРТО-АЛЬТЕ, СКЛАДЕНИЙ АВТОРОМ

…запропонував Жак. Ми обережно перенесли незнайомця в тінь, і Жак заходився робити йому штучне дихання.

— Дивно, — сказав він нарешті, опускаючи мляві руки незнайомця. — Судячи з усього, його викинуло на берег штормом, який бушував цілу сьогоднішню ніч. Але ставлю свою палітру проти коробки дитячих фарб, що він ковтнув не дуже багато води.

— Продовжуй свої маніпуляції, — порадив я, — він дихає рівніше, і я виразно чую поодинокі удари серця.

— Який атлет! — захоплювався Жак, піднімаючи й опускаючи руки незнайомця. — Подивися на його статуру. У нас в Академії був натурник-італієць, з якого ми малювали римських богів. Присягаюся всіма своїми картинами, вже написаними і тими, які напишу, поряд з ним той виглядав би замірком. Як ти гадаєш, скільки йому років? Коли б не ця сліпуча сивина, я сказав би, що він ненабагато старший від нас із тобою.

— Ні, він, звісно, значно старший, — заперечив я, — поглянь на його обличчя.

— Обличчя заснулого грецького бога, — сказав Жак. — Сплячий Аполлон. Я бачив цю статую торік у Афінах.

— Тс… він, здається, поворушився.

— Потри йому скроні, — скомандував Жак, масуючи широкі груди незнайомця.

Я відкинув зі скронь довге біле волосся і виявив легкий золотий обруч, що щільно облягав голову.

— Глянь-но, Жаку!

— Дивна прикраса. І такий самий візерунок, як на плащі. Значить, це був його плащ.

— Без сумніву.

— Може, це актор, якого хвилею змило з корабля під час спектаклю?

— Зараз дізнаємося. Він приходить до тями…

Незнайомець поворушився, його вії здригнулися. Дивно, цієї миті у мене потемніло в очах, і я побачив бездонну чорноту неба, усіяного незвично яскравими зірками. Серед зірок висіло кошлате сліпучо сяюче сонце. Я труснув головою, і все раптом потонуло в молочно-білому тумані. Мені здалося, що я провалююся в якусь безодню.

Все це тривало кілька миттєвостей. Коли я опанував себе й озирнувся, то помітив, що Жак розгублено тре своє чоло.

— Що з тобою? — пошепки запитав я у нього.

— Не знаю… Голова замакітрилась… Дивися, він опритомнів.

Очі незнайомця були спрямовані на нас із Жаком.

— Ми безмежно раді, що вам краще, добродію, — швидко сказав Жак, ввічливо піднімаючи капелюха.

Незнайомець прошепотів кілька слів, яких ми не зрозуміли.

Він спробував підвестися на лікті.

— Лежіть, лежіть, — застережливо підняв руку Жак. — Зараз ми дамо вам трохи вина… Трясця, на якій мові розмовляти з ним? Здається, він нічого не розуміє.

Жак підніс шийку пляшки до губ незнайомця. Той ледь помітно похитав головою.

— Пийте, добродію, це підкріпить вас, — сказав я по-англійськи і повторив цю фразу на п’яти чи шести європейських мовах.

Незнайомець вислухав