Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

верхній одяг громадян у Стародавньому Римі у вигляді плаща без рукавів. ">[43], а Жак — що це плащ Летючого Голландця[44], звіяний ураганом. Захопивши плащ, ми пішли далі і в сотні кроків від того місця, де знайшли плащ, побачили… Його… Він лежав на піску, широко розкинувши сильні руки. Довге біле волосся приховувало обличчя. Він здавався сплячим, але ми були певні, що він мертвий. Однак, він ще жив. Слабке дихання ледь колихало могутні груди. Ми привели його до тями. На жаль, ненадовго. Він помер у нас на руках через кілька хвилин… Виконуючи його волю, ми загорнули тіло в гаптований золотом плащ, прив’язали до ніг важкий камінь і кинули з високого урвища в океан. Через декілька днів Жак намалював його портрет — той самий портрет, який ти бачив. Після смерті Жака я придбав цей портрет для музею, який тоді почав створювати… Я кажу, звісно, про підземний музей, — додав ді Рівера після короткої мовчанки.

— Ну, а далі? — запитав я.

— Про портрет усе, — тихо сказав старий. — Скелі й океан Жак малював з натури. Ти впізнаєш місце, якщо колись дістанешся до того мису. Побувай на ньому… Океан прийняв там у своє лоно останню людину Атлантиди.

— Останню людину… Атлантиди? — розгублено повторив я, гадаючи, що недочув.

— Так. Він повернувся на Землю через дванадцять тисяч земних років і не знайшов навіть того місця, де була його батьківщина.

Я відчув, що у мене починає паморочитися голова. Промайнула думка: «Хто з нас збожеволів?.. Чи ми обидва п’яні?»

Я ковтнув кави й вирячився на старого.

Ді Рівера сплів тонкі пальці й, поклавши на них гостре, сухе підборіддя, дивився в темніючий океан. Вітер ворушив рідке волосся на його жовтому черепі.

— Поясніть же, — попросив я.

Він мовчав.

— Як розуміти ці дванадцять тисяч років?

— Певна річ, буквально.

Я знизав плечима.

Він розсердився:

— Не поспішай з висновками. Подумай…

— Я не майстер розгадувати такі загадки. Це схоже на модель каравели Колумба, «зроблену руками його супутника»… Так, здається, там написано?

Старий посміхнувся:

— Ти спостережливий… Там багато мотлоху, це правда. Але каравела — оригінал. Тавро на кілі означає дату реставрації…

— Та все ж, не розумію.

— Ти хочеш сказати «не вірю»?

— Можна й так…

Я раптом відчув утому й огиду при думці, що став жертвою якоїсь дивної містифікації. Невже все це спритний спектакль? Мені стало шкода згаяного дня.

Ді Рівера сидів мовчки. Очі його були заплющені. Здавалося, він дрімає.

— Ось, бачиш, — сказав він нарешті, не піднімаючи повік. — Цьому важко повірити. Ти, звісно, маєш рацію, — з точки зору будь-якого глупака… А де проходить, — він ударив кістлявими кулаками по столу, — де проходить межа «ймовірного» і «неймовірного»? Мовчиш! Там, де її проводять дурні, що не вміють бачити далі від свого носа. Ти ладен був повірити, що камені підземного музею — це залишки культури атлантів. То чому ти не віриш, що атлант — останній атлант — указав місця цих знахідок? Ти не віриш у можливість воскресіння людини? Я також не вірю. Коли помру, ніяка сила не воскресить мене. І він не воскрес. Він помер уперше і востаннє на моїх руках, сімдесят років тому. І я поховав його там, де знайшов могилу його народ. Він устиг розповісти мало, він був дуже слабкий. Але він сказав достатньо, щоб люди нашої епохи могли відшукати затонулі міста Атлантиди… якби повірили в неймовірне…. Я повірив і знайшов усе те, що ти бачив у підземному музеї. Але я обстежив лише неглибокі місця в прибережній зоні островів. У мене не було ні грошей, ні засобів для глибоководних досліджень. А ті, хто мав гроші, не вірили. Лише одного разу мені вдалося схилити одного американця до проведення пошуків на великій глибині. Це було влітку 1914 року. Ми кілька місяців драгували дно в тому місці, де мало знаходитися велике місто атлантів. Але драги приносили лише вулканічний попіл і шматки пористої лави. Американець був розлючений. Він погрожував викинути мене за борт, а відтак висадив на пустельний риф у західній групі Азорських островів. Я провів там наодинці декілька тижнів, мало не помер з голоду. Та все ж глупак зробив мені величезну послугу. Там на цьому рифі, в піску лагуни, я знайшов мармурову руку дівчини — уламок чудової статуї, створеної геніальним скульптором Атлантиди. Ти бачив її. Я вже передчував, якого нищівного листа напишу цьому бовдурові після повернення. Але коли мені вдалося повернутися на Мадейру, в Європі йшла війна. Атлантида перестала цікавити навіть істориків…

Довго я не міг збагнути причин нашої невдачі. А потім збагнув. У мене збереглися шматки базальту, які підняла драга. Кілька років тому я переслав один з них у лабораторію до Кембріджа. Там визначили абсолютний вік породи. Він виявився рівним дванадцяти тисячам років. Розумієш?.. Занурення Атлантиди супроводжувалося величезними виверженнями. Це стверджував і Платон. Вочевидь, місто, яке ми шукали, було, подібно до Помпеїв[45], поховане під шарами вулканічного попелу й потоками лави…

Ді Рівера замовк. Сонце сіло. Над нашою головою заблискотіли перші зірки. Все свіжішим ставав вітер, голосніше шелестіло листя пальм.

— Ну, мені пора, — сказав старий, піднімаючись з-за столу. — Спасибі за вечерю. Я, далебі, захоплю залишки паштету і хліб. Мій старий воротар хворий. Треба б погодувати його…

Він квапливо загорнув залишки вечері в паперові серветки й порозпихав по кишенях.

— Як же все-таки з атлантом? — запитав я, коли ми виходили з кав’ярні. — Звідки він узявся на березі і… як ви зуміли порозумітися з ним?

— Це було нелегко, — відказав ді Рівера. — Ми випробували з десяток мов, перш ніж зрозуміли його. А коли