Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Перший місяць польоту, поки швидкість корабля ще не досягла межі, ми підтримували за допомогою променистої енергії зв’язок із Головною обсерваторією столиці. Ми знали, що на півночі Атлантиди готується ще одна важлива подія. Далеку північ нашої країни покривав лід. Могутній крижаний покрив тягнувся на величезні відстані на захід і на схід, займаючи площу в багато разів більшу, ніж уся Атлантида. З нього часто віяли холодні урагани, від яких гинули наші сади й посіви. Було вирішено знищити льоди за допомогою тієї ж енергії, яка несла вперед наш зоряний корабель. Щоправда, деякі жерці заперечували проти цього проекту, побоюючись, що звільнена енергія може не лише розтопити льоди, але й розбудити сили, дрімаючі в надрах планети. Вони боялися виникнення землетрусів, народження вулканів, повеней, загибелі міст… І вони не помилилися…

Остання звістка, яку ми прийняли по каналу променистої енергії на нашому зоряному кораблі, була трагічною… Тільки-но встигли спалахнути на далекій півночі потужні енергетичні розряди, як усю Атлантиду стрясли спазми небувалих землетрусів. У горах прокинулися давно згаслі вулкани, поряд з ними виникали нові, річки розплавленої лави потекли в рівнини до зруйнованих міст. «Море затоплює південно-східну провінцію» — це була остання звістка, що долетіла до нас із гинучої батьківщини. Відтак зв’язок урвався. Ми зрозуміли, що Головна обсерваторія Атлантиди зруйнована…

Незнайомець замовк, голова його безсило впала на груди.

— Що він розповідав тобі? — шарпав мене за рукав Жак.

— Мовчи, мовчи… Він знову приходить до тями.

Незнайомець поволі підвів повіки. Погляд його слизнув навколо і знову прикипів до океану.

— Сили вичерпуються, — прошепотів він. — Залишаються хвилини… Слухайте мене, нові люди Землі. Постарайтеся зрозуміти й запам’ятати мої слова… Я не знаю, яких висот досягло ваше знання. Але якщо науки атлантів загинули разом з ними і ви починали все заново, пам’ятайте: у довкіллі, в найпростіших речах прихована енергія неймовірної потужності. Якщо необережно звільнити її, вас чекає доля атлантів. Будьте мудрі…

Голос його здригнувся й урвався.

— Чим ми можемо допомогти вам? — запитав я, відкидаючи волосся, що впало на його обличчя.

— Нічим… Я приречений… Мої супутники загинули в дорозі, й я поховав їх у Космосі. Лише я досяг Землі. Я хотів за всяку ціну ще раз побачити батьківщину. Не знав… що від неї залишилася лише… легенда.

— Ваша батьківщина — вся Земля. Вона перед вами.

— Спасибі тобі, нова людино Землі. Далебі, ти маєш рацію… І з цією думкою легше вмирати. Нічого немає страшнішого від самотності. Останньою я поховав Анар — мою вірну подругу, вічно юну супутницю…

У мене на язику весь час крутилося одне питання. Щойно він замовк, я поквапився задати його:

— Вам і вашим друзям удалося досягти планети Ассар?

Посмішка, сповнена невимовної гіркоти, слизнула по його губах.

— На жаль, краще б нам не вдалося це. Ассар мертва. Мертві піски заносять там руїни мертвих міст. Мертві моря, в яких зникло життя, і навіть повітря наповнене убивчим випромінюванням. Ми не знали… І ми поплатилися… Нашим предкам, які населяли мертву планету, в якусь страшну мить не вистачило мудрості… Вони винищили один одного і саме життя у безглуздій лютій боротьбі. Коли ми зрозуміли — ми відразу ж покинули Ассар, але були вже приречені. Я гину останнім, але я безмірно щасливий, що перед кінцем свого довгого шляху побачив нове покоління нових людей… В ім’я життя, прекраснішого за яке немає нічого у Всесвіті, будьте мудрі!

Його голос звучав усе тихіше; дихання уривалося.

— Що він каже? — шепотів мені над вухом Жак.

— Тихше, він помирає…

— Але хіба ми не можемо нічого вдіяти?

— Нічого…

Губи незнайомця заворушилися, але голосу вже майже не було чути. Я схилився до самого його обличчя, намагаючись зрозуміти останні слова.

— …Нова людино, обіцяй мені розповісти людям… про загиблу країну… Знайди камені її міст… Вони не могли… зникнути безслідно… Хай легенда стане істиною…

— Обіцяю, — сказав я.

— І ще… Цієї ночі… зоряний корабель… зазнав аварії… при посадці… Він… на дні океану… Я покинув його, коли він тонув… Хвилі викинули мене на цей берег… Я радий… зустрів вас… Віддай моє тіло… океану… Хай покоїться… там… де всі…

Останніх слів я вже не розібрав.

Я став навколішки біля нього, хотів сотворити молитву і… зрозумів, що вона не потрібна. Я відчував, що щоки мої мокрі від сліз, і не соромився цього…

Вмираючий ворухнувся. Голос його знову віднайшов силу:

— Люди нової Землі, де ви? Я не бачу вас… Простягніть мені ваші руки… Ось так… Відходжу… Прощавайте…

Цієї миті трапилося щось незбагненне. Немов електричні іскри пронизали моє тіло й плетениці дивовижних образів і картин замигтіли перед очима, мов у стрімко розкрученому калейдоскопі. Величезні сонячні міста, будинки-палаци з білого мармуру в мереживі ажурних колон, арок і орнаментів, високі башти, схожі на зрізані піраміди. Сині хвилі плюскають у білі мармурові східці й гойдають стрункі тіла небачених легких кораблів. Натовпи високих м’язистих чоловіків і прекрасних золотоволосих жінок у святковому пурпуровому вбранні спускаються широкими білоколонними сходами. В похмурих підземеллях біля дивовижних машин поволі пересуваються суворі сиві люди з пронизливими владними очима… Довгий загострений циліндр націлений у синяву неба… Море людських голів… Усі погляди спрямовані кудись у одну точку. Спалах сліпучого полум’я — і пливе на недосяжній глибині схожа на гігантську карту країна, стиснута рамою блакитних морів. На ній темні плями міст і нитки доріг, зелень полів і снігові шапки високих гір… І ось уже змінила все чорнота зоряного неба, здригаються світні індикатори незліченних приладів… два ряди дверей у довгому світлому коридорі… Маленька кімната з чорним прямокутником вікна. За вікном ніч і неправдоподібно яскраві зірки. Юне жіноче обличчя схиляється зовсім близько. Ніжні губи розкриваються і щось