Микола Васильович Білкун - Роман шукає

пісню «Летят утки». «…Безмолвно, безмятежно, то ревностью, то робостью томим» — нічого не промовляло Машиному серцю. Не було в неї такого. «Как мимолетное виденье, как гений чистой красоты» — теж були чужі, далекі від неї слова. А от «Летят утки» склала якась людина, що все знала про Машу і про її життя, та так точно, так гарно зуміла це оспівати, що аж сльози з очей котилися.
Летят утки, летят утки И два гуся. Кого люблю, кого люблю, Не дождуся.

Скільки разів бачила вона прямо зі свого подвір’я (їхня хата стояла якраз над річкою), як летять, повертаючись надвечір на болота, качки, а за ними двоє, а то й троє важких сірих гусей. І далі правильно: саме кого любиш, того й не дочекаєшся, бо загинув він на війні чи поїхав кудись, а ти чекаєш, чекаєш, хоч добре розумієш, що ніколи він уже не повернеться… А ще далі у цій пісні ніби в найпотаємніший куток душі твоєї зазирнули:

Когда, милый, когда, милый, Бросать станешь, Ох, не рассказывай, не рассказывай, Чего знаешь.

Кидали хлопці дівчат, кидали, але не це було найстрашніше. Найбільше боялися дівчата, що потім може розказати він таке, про що. не можна розповідати, що мають знати тільки вони двоє, та й то вдень про це, навіть наодинці з собою, згадувати не годиться. І ось цей безжальний і нахабний Юнкерс у присутності всього госпіталю не пожалів її, просто так, для зловтіхи, розказав «чого знает»…

Маша сиділа на ліжку й тихо співала, опустивши руки й схиливши голову. Сльози рясно котилися по її щоках, це заважало їй, і вона то струшувала головою, то злизувала їх язиком зовсім по-дитячому. «Був би Кость, — думала вона, — був би Кость…»

Як вона швидко промайнула, та її перша, а може, і єдина любов! Це було тоді, як прийшла вона зв’язковою у загін із села. Розвідник Кость, веселун і гармоніст, з жовтими котячими очима, які ніколи не кліпали, спитав у неї: «Ти, Марусю, віриш в любов з першого погляду?» Тепер вона розуміла, що, мабуть, питався він так само і в інших, але тоді повірила, і була то насправді любов з першого погляду для них обох. Ось вони з Костем лежать, дивляться в зоряне небо, місяць встає над лісом, а над їхніми головами гойдається висока папороть… Через тиждень він не повернувся з розвідки, а вже ген під осінь в загоні дізналися, що німці його повісили.

«Були б батьки, — думала вона. — Коли б у мене були батьки…»

Зразу ж після смерті Костя сталося найгірше з усього, що тільки могло статися в її житті. З села прибіг сусідський хлопчисько й розповів, що хату Машину спалили карателі, а в хаті згоріли її батько й мати. Дівчина мало не збожеволіла від горя, а коли одійшла, очуняла трохи, то відчула, що ніби вигоріло у неї все всередині, і ту пустоту вже ніщо не могло заповнити. Маша стала байдужою до життя, до смерті, до майбутнього, до людського поголосу. То чому ж зараз вона плаче й співає, чому згадує весь час не цього нахабного Юнкерса, а Гошу-масажиста. 8 його мужнім обличчям, на якому замість очей червоні провалля?..

Розділ шостий

Гай-гай, капітане Сидоренко. Гай-гай, дорогий наш Федоре Васильовичу…

Посміхнувся старий слідчий ніяково і спитав:

— То де там у вас тека й коса?

Я висунув верхню шухляду свого стола. Федір Васильович обережно, так, щоб не врізатись, поводив пальцем по лезу коси.

— Доведеться вам все це знову скласти в нижню шухляду, в «довгий ящик». Ви підключені до розслідування справи 281/К.

Я вже чув про цю справу. Де в бога заєць, де в чорта батько. Де той мільйонер чи мільярдер, чи хто він там такий, отой Онасіс з своєю дружиною Жаклін, колишньою американською президентшею, — і де трупарня при нашій міській лікарні… Який може бути зв’язок між підстаркуватою красунею Жаклін Кеннеді і напівбожевільним санітаром Володимиром Петручком? Та, виходить, може бути зв’язок. Все може бути.

Це ж вона, ота Жаклін Кеннеді-Онасіс, що тепер з жиру казиться, вигадала нову моду: непишне намисто з російських царських золотих червінців. А за нею, звичайно, як Еллочка-людоїдка з «Дванадцяти стільців» за дочкою Вандербільда, потягнулися Еллочки з Англії, Франції, Іспанії та інших розвинених країн, а потім і з тих, що тільки розвиваються. І ось уже наші митники виявили у двох туристів, що аж надто зналися на російській старовині, ці весело виблискуючі монетки із зображенням недолугого царя Миколи Другого. Обидва туристи в різний час, з проміжком майже в два місяці, побували у нашому місті. Де придбали червінці? Біля готелю. Запропонував за валюту невідомий їм чоловік. В одному випадку це був літній дядько, в другому — молодик. Так почалася справа 281/К.

— Познайомтесь з цією справою, — сказав Федір Васильович і переклав із свого столу на мій грубеньку теку.

Я заглибився у папери, де сухою мовою протоколів було змальоване не дуже привабливе обличчя В.С.Петручка, людини, у якої в правій кишені краденого плаща, там, де я тримаю дрібні гроші й талони для проїзду в тролейбусі, знайшли вісім царських золотих десяток і ще дві звичайні монетки по дві копійки, що їх дуже цінують міські жителі — без них не скористаєшся телефоном-автоматом. До речі, ці двокопійчані монетки саме такого розміру, як золоті десятки, та й кольором на них схожі, і була б ота Жаклін Кеннеді-Онасіс трохи поміркованішою, то зробила б собі намисто із двокопійчаних монет. їй би обійшлося дешевше, і нам менше клопоту…

Під час допиту Володимир Сергійович Петручок