Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

class="book">Вона так ніжно цілувала його, що навіть засоромила, Гранде трохи занепокоїло сумління.

— А багато часу потрібно, щоб зібрати мільйон? — спитала вона.

— Ще б пак! — сказав бондар. — Ти знаєш, що таке наполеондор, так от потрібно п'ятдесят тисяч наполеондорів, щоб мати мільйон.

— Мамо, ми замовимо для нього напутній молебень.

— Я теж подумала про це, — відповіла мати.

— Ну от! Вам аби тринькати гроші! — вигукнув Гранде. — Ви думаєте, в мене тут сотні тисяч?

У цю мить пролунав у мансарді глухий стогін, скорботніший, ніж раніше, і Ежені з матір'ю похололи від жаху.

— Нанон, піди нагору й глянь, щоб він не наклав на себе рук, — сказав Гранде. — Так от, — додав він, обертаючись до дружини й дочки, які зблідли від його слів, — облиште ви дурниці. Я йду. Треба уламати наших голландців, вони сьогодні від'їжджають… Потім зустрінуся з Крюшо і побалакаю з ним про все.

Він пішов. Коли двері за Гранде зачинились, Ежені з матір'ю полегшено зітхнули. До цього ранку дочка, буваючи з батьком, ніколи не почувала вимушеності; але за останні кілька годин у неї щохвилини мінялися і почуття, й думки.

— Мамо, скільки луїдорів коштує бочка вина?

— Батько продає за сто — сто п'ятдесят франків, іноді за двісті, так я чула.

— Якщо він виробляє тисячу чотириста бочок вина…

— Їй-богу, не знаю, дитино моя, скільки воно буде; батько ніколи не розмовляє зі мною про свої справи.

— Виходить, тато багатий.

— Можливо. Але пан Крюшо казав мені, що два роки тому батько купив Фруафон. Мабуть, йому тепер сутужно.

Нічого не зрозумівши у багатстві свого батька, Ежені перестала рахувати.

— Він мене і не помітив, голубчик! — сказала Нанон, повернувшись. — Простягся на ліжку, мов теля, і плаче, як Магдалина, благослови його, Господи. Він так горює, бідний красунчик!

— Ходімо ж мерщій, мамо, треба його втішити. А коли постукають, ми одразу спустимося.

Пані Гранде не мала сили встояти проти доччиного благання. Ежені була піднесено-прекрасна; в ній прокинулася жінка. В обох сильно билися серця, коли вони піднімалися в Шарлеву кімнату. Двері були відчинені. Юнак нічого не бачив і не чув. Заливаючись слізьми, він тихо стогнав.

— Як він любить свого батька! — прошепотіла Ежені.

У голосі, яким вона промовила ці слова, не можна було не помітити надії серця, ще не свідомого своєї пристрасті. І пані Гранде кинула на дочку погляд, сповнений материнської любові; потім ледве чутно сказала їй на вухо:

— Стережись, ти можеш закохатися у нього!

— В нього закохатися! — обізвалася Ежені.— Ох, якби ти знала, що сказав батько!

Шарль обернувся і побачив тітку і кузину.

— Я втратив батька! Бідний мій батько! Коли б він тільки довірив мені таємницю нещастя, ми працювали б удвох, щоб усе врятувати. Боже мій! Дорогий мій батьку! Я був певен, що скоро побачу його, і, мабуть, холодно попрощався з ним…

Ридання не дали йому говорити.

— Ми будемо щиро молитися за нього, — сказала пані Гранде. — Здайтеся на волю Божу.

— Кузене, — мовила Ежені,— будьте мужні. Ваша втрата непоправна: думайте ж про те, щоб урятувати свою честь…

Інстинктивно, з проникливістю жінки, яка все робить розумно, навіть втішає, Ежені хотіла заспокоїти кузена, займаючи його ним самим.

— Свою честь? — скрикнув юнак, різким рухом відкидаючи пасмо волосся. І, схрестивши руки, сів на ліжку. — Ах, справді. Дядечко казав, що тато збанкрутував.

Шарль заридав і затулив обличчя долонями.

— Облиште мене, кузино, облиште. Боже мій, Боже мій! Пошли прощення батькові, він, мабуть, так страждав!

Було щось жахливе і привабливе в прояві цієї скорботи, щирої, прямодушної, безпосередньої. Він соромився своїх сліз, і прості серця Ежені та її матері одразу відчули це, коли Шарль жестом попросив обох залишити його на самоті. Вони зійшли вниз, мовчки посідали на свої місця біля вікна і працювали близько години, не проронивши й слова.

Нишком кинувши погляд на речі юнака, — а погляд молодої дівчини миттю помічає все навколо, — Ежені побачила гарненькі туалетні дрібнички, ножиці, приладдя для гоління, оздоблені золотом. Від блиску такої розкоші в бідній кімнаті, де лилися сльози страждання, Шарль став для неї ще цікавіший, можливо, саме через цю суперечність. Ніколи ще така серйозна подія, таке драматичне видовище не вражало уяви цих двох жінок, що жили досі спокійно і самотньо.

— Мамо, — сказала Ежені,— ми надінемо жалобу по дядечку.

— Як звелить батько, — відповіла пані Гранде.

Вони знову замовкли. Ежені робила стібки так рівномірно, що спостерігач помітив би, як вона заглибилась у свої думки. Перше, що хотілося милій дівчині, це поділити скорботу кузена.

Близько четвертої години різкий удар молотка відізвався в серці пані Гранде.

— Що це з батьком? — звернулася вона до дочки.

Винороб увійшов веселий. Знявши рукавички, він так потер руки, що обдер би шкіру, але вона була видублена, як російська юхта, тільки що не тхнула ні модриною, ні живицею. Старий походжав по кімнаті, дивився на годинник. Нарешті він прохопився із своєю таємницею.

— Жінко, — сказав Гранде, зовсім не затинаючись, — я їх усіх обдурив. Наше вино продано. Сьогодні ранком голландці й бельгійці мали їхати, я пішов прогулятися на майдані перед їхнім заїздом, удавши простачка. Той, котрого ти знаєш, — як його звуть?.. — підійшов до мене. Власники всіх гарних виноградників тримають свій збір і вичікують, а я їм у цьому не перешкоджав. Наш бельгієць був у розпачі. Я це бачив. Справу скінчено; він забирає наше вино по двісті франків за бочку, половина готівкою. Платить золотом. Документи готові. Ось тобі шість луїдорів. Через три місяці вина