Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

з'єднувалися всі земні нещастя. І старий утретє мовчки пройшовся по середній алеї, де пісок хрускотів під його ногами. У хвилини, коли в нашому житті відбуваються великі події, душа міцно прив'язується до тих місць, де ми пізнали радість чи горе. І Шарль з особливою увагою розглядав буксуси в цьому садочку, зблякле падаюче листя, нерівні стіни, химерно покручене гілля фруктових дерев — мальовничі подробиці, які мали навіки врізатися йому в пам'ять, злившися з цією урочистою годиною з допомогою особливої мнемотехніки, властивої стражданням.

— Яка спека, яка погода, — сказав Гранде, глибоко вдихаючи повітря.

— Так, дядечку… Але чому…

— Бачиш, небоже, — вів далі дядько, — у мене лихі новини для тебе. З твоїм батьком дуже зле…

— Так чому ж я тут? — скрикнув Шарль. — Нанон, — гукнув він, — поштових коней! Знайду ж я тут коляску? — додав він, повертаючись до дядька, який стояв нерухомо.

— Коні й коляска не допоможуть, — відповів Гранде, дивлячись на Шарля, який тепер мовчки стояв з нерухомим поглядом. — Так, бідний мій хлопче, ти вгадав. Він умер. Але це ще не все, діло серйозніше. Він застрелився…

— Батько?..

— Так. Але й це ще не все. Газети сповіщають про це так, наче мають на те право. Ось прочитай.

Гранде, який залишив у себе газету Крюшо, подав Шарлеві фатальну статтю; цієї миті бідолашний юнак, ще дитина, ще в тому віці, коли почуття проявляються безпосередньо, розридався.

«Ну, обійшлося! — подумав Гранде, — Його очі мене злякали. Він плаче — значить, врятований».

— Та це теж пусте, бідний мій небоже, — мовив Гранде, не знаючи, слухає його Шарль чи ні,— це нічого, ти втішишся, але…

— Ніколи! Ніколи! Батьку! Батьку!

— Він розорив тебе, ти лишився без грошей.

— Що мені з того? Де мій батько? Мій батько!

Жахливе ридання між цими стінами ще більше підсилювала луна. Три жінки, сповнені жалю, плакали; сльози так само заразливі, як і сміх. Шарль, не слухаючи дядька, вискочив у двір, розшукав сходи, піднявся у свою кімнату і кинувся поперек ліжка, ховаючи обличчя в ковдрах, щоб виплакатися подалі від родичів.

— Хай пройде перша злива, — мовив Гранде, повертаючись до зали, де Ежені з матір'ю швидко сіли на свої місця і, витерши сльози, працювали тремтячими руками. — Та цей хлопець нічого не вартий, він більше вболіває за небіжчиком, ніж за грішми.

Ежені здригнулася, почувши, що батько говорить так про найсвятіші страждання. З цієї хвилини вона почала судити свого батька. Шарлеве ридання, хоч і приглушене, весь день було чути в лункому будинку, і його глибокі стогони, що, здавалося, виходили з-під землі, поступово слабнучи, втихли тільки надвечір.

— Бідний хлопець! — зітхнула пані Гранде.

Фатальний вигук! Дядечко Гранде глянув на дружину, на Ежені, на цукорницю, згадав незвичайний сніданок, приготовлений для нещасного родича, і став посеред зали.

— От що! Сподіваюся, — почав він із звичним для нього спокоєм, — ви припините це марнотратство, пані Гранде. Я не на те даю вам гроші, щоб напихати цього гультяя.

— Мати тут ні при чому, — сказала Ежені.— Це я…

— З нагоди повноліття, чи як? — зауважив Гранде, уриваючи дочку. — Ти збираєшся мені перечити? Подумай, Ежені…

— Тату, не годилося б, щоб синові вашого брата бракувало у вас…

— Та-та-та-та! — промовив бондар в чотирьох тонах хроматичної гами. — То син мого брата, то мій небіж! Цей Шарль для нас ніщо, у нього ні гроша за душею; його батько зазнав банкрутства, і коли цей франт наплачеться досхочу, він забереться звідси геть; я не хочу, щоб він баламутив мій дім.

— А що це таке, зазнати банкрутства, тату? — спитала Ежені.

— Зазнати банкрутства, — відповів батько, — це означає вчинити найбезчесніше діло, яке може зганьбити людину.

— То, либонь, великий гріх, — сказала пані Гранде, — і на голову вашого брата впаде вічне прокляття.

— Ну, завела, — гримнув на неї чоловік, знизуючи плечима. — Стати банкрутом, Ежені,— розповідав він далі,— це вчинити крадіжку, яку закон, на жаль, бере під захист. Люди довірили свою власність Гійому Гранде, покладаючись на його добре ім'я і чесність, а він, забравши все, лишив їм тільки очі, щоб плакати. Грабіжник з великої дороги кращий за банкрута: грабіжник нападає на вас, ви принаймні можете захищатися, він ризикує головою, а цей… Словом, Шарля збезчещено.

Ці слова тягарем упали на серце бідної дівчини. Чиста душею, як чиста і ніжна квітка, що виросла в глибині лісу, вона не знала ні правил світу, ні його облудних міркувань, ні його софізмів; вона довірливо прийняла жорстоке пояснення банкрутства, яке дав їй батько, не пояснивши різниці між банкрутством ненавмисним і злісним.

— А ви, тату, ніяк не могли запобігти цьому лихові?

— Брат не радився зі мною; до того ж у нього було чотири мільйони боргу.

— А що таке мільйон, тату? — спитала Ежені простодушно, як дитина, котра вірить, що може швидко дістати бажане.

— Мільйон? — сказав Гранде. — Це мільйон монет по двадцять су, а щоб було п'ять франків, потрібно п'ять монет по двадцять су.

— Боже мій, Боже мій! — скрикнула Ежені. — Як же це дядько мав один чотири мільйони? Чи знайдеться ще така людина у Франції, в якої було б стільки мільйонів?

Гранде гладив підборіддя, усміхався, і гуля на його носі, здавалось, надималася.

— Але що ж станеться з кузеном Шарлем?

— Він поїде до Індії, де, згідно з волею свого батька, спробує розбагатіти.

— А гроші в нього є, щоб поїхати туди?

— Я заплачу за проїзд до… так, до Нанта.

Ежені кинулася батькові на шию.

— Ах, таточку, які ви добрі!