Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

плавали блискучі порошинки. Похмуру картину освітили вони!

Бліді, змарнілі, діти сиділи на своїх місцях, повитягувавши шиї, щомиті роблячи судорожні ковтальні рухи. Клаптики газети, обгризені риб'ячі кістки і картопляне лушпиння валялися на підлозі.

Притиснувшись потилицею до стіни і перекочуючи голову з одного плеча на друге, Льоня голосно, з надривом шепотів:

— Ну прямо всі кишки випалило!.. Прямо, мабуть, яке-не-будь запалення тепер починається! — І, втупившись у Тацю злим поглядом, сказав: — Ну, що тобі зробиться, якщо я до струмка збігаю?

— Не пущу. Трикотажі побачать, — удесяте повторила Таня.

— «Побачать»! Вони ще сплять любісінько, а ти тут мордуйся!

Таня, бліда, рішуча, стояла на колінах, загороджуючи собою двері:

— Усі хочуть пити. І я не менш, ніж ти.

— «Не менш»! Два кухлі чаю під час вечері випила, а я…

— Не пущу! Зрозуміло?

Боря мовчки слухав цю розмову. Довга фізіономія його ще більше витяглася. Вава коротко схлипувала, ніби гикала, а її брат сидів нерухомо, страдницьки піднявши маленького носа й великі темні очі.

Раптом Боря підвівся:

— Товариші! Навіщо сваритися? Якщо кожен почне бігати до струмка і назад, то нас можуть помітити. Але хто-небудь може взяти рюкзак і принести води для всіх.

— Правильно! Він брезентовий і не протікає.

— І дуже добре! І чудово! — схвально запищала Вава.

— Не пущу!

Але тут терпець у «карбідів» урвався. Льоня, зігнувшись, підійшов до ланкової. Вава схопилася на ноги. Зле обличчя її виглядало з-за Льониної спини. Ступив уперед і Боря з юрчкуватим вихором.

— Що ж, нам тут помирати? — похмуро спитав Льоня.

— Не пущу!

— Кричала, кричала про подвиг, а як до діла дійшло — одну людину боїшся випустити!

— Не пущу!

— Ой дівчатка, яка дивна у нас ланкова! Щурів боїться, трикотажів боїться і всього боїться!

Льоня бив себе кулаком у груди:

— Ну, мене, мене пусти! Я так проповзу, що…

— Ти вже проповзеш! Знаємо тебе!

— Ну, сама йди!

— І сама не піду.

Льоня підійшов до неї ближче. Несподівано м'яким, пестливим голоском він спитав:

— Злякалася?

— Злякалася? — пискнула Вава.

Таня підхопилася, стукнулася головою об покрівлю і, тримаючись за тім'я, відрубала:

— Давайте мішок!

— От і чудово! От і чудово! І нічого такого не трапиться, — миролюбно заговорила Вава, витрушуючи з рюкзака рештки провізії.

Таня зняла пальто і взяла мішок.

— Злякалася, кажеш?

Вона відчинила двері, зігнулася, щоб знову не вдаритися об одвірок, ступила крок уперед, зупинилась на мить… І раптом, різко заточившись назад, зачинила двері.

— Чого ти? — здивувалися діти.

— Стоять! — ледь чутно відповіла Таня.

Усі кинулися до стіни і припали до щілин у дошках. Навіть Дмитрик перестав «помирати».

Покрутивши здивовано головою, він підвівся і підбіг до дверей.

На ґанку будинку «трикотажів» стояло двоє хлопчиків з рушниками через плече: один — маленький, другий — великий. Маленький, простягнувши руку, показував на льох.

«Карбіди» кинулися геть від стіни.

— Ідуть!

— Ой, дівчатка, прямо сюди йдуть.

Якусь хвилину вони метушилися по льоху, стукаючись головами об схили покрівлі.

— У люк! У діжки! — звеліла Таня. — Все прибрати!

Пальто, котушка з-під дроту, рюкзак, картопляне лушпиння, риб'ячі голови і хвости полетіли вниз, у глибину льоху. Льоня відчепив апарат від дроту і з'їхав на животі по хиткій драбині вниз. За ним скотилися інші. Крекчучи, штовхаючись, «карбіди» прийняли драбину і сховали її за діжки, що лежали двома рядами попід стінами. Кинули туди ж свої речі і рештки провізії. Потім кожний заліз у діжку, і всі притихли.

Минула хвилина, може, дві. Ось нагорі рипнули двері. Почулися два приглушені голоси. Один, статечний, басистий, схожий на голос Бурлака, сердито запитав:

— Ну, де твої карбіди?

Другий, тоненький, відповів неголосно, але палко:

— Чесне піонерське, бачив! Ота, їхня… Петро Перший… По ковбойці впізнав. Відчинила двері, а потім відразу як грюкне… А за нею ще якісь… Сам бачив.

— Скільки? — спитав голова.

— Десять… Ні, Мишко, чоловік з двадцять! Так і видивляються, так і видивляються!

— Брешеш, — ліниво сказав Бурлак.

— Ну от тобі чесне-пречесне слово! Знаю, де вони! Внизу сидять.

Притихлі в діжках «карбіди» почули, як двоє «трикотажів» підійшли до люка.

— Гей! — басом крикнув маленький хлопчик.

Льонина діжка лежала напроти Таниної. Він глянув на ланкову. Таня сиділа зігнувшись, підібгавши під себе коліна, прикусивши кінчик язика. Одне око її було прикрите пасмом волосся, друге незрушно дивилося кудись угору.

— Гей, Петро Перший! Однаково знаємо — у діжках сидите!

Діти навіть дихати перестали. Заніміли ноги, боліли спини, а ворухнутися не можна було: при найменшому русі діжки хиталися.

— У діжках сидять! Чесне піонерське, в діжках! Біжімо піднімати тривогу! Це розвідники їхні!

— Дивак ти, єй же єй! Зчини тривогу, а тут нікого не знайдемо. Смішно прямо!

— Нумо скочимо, подивимось.

— І скрутимо в'язи.

— Ну, давай я сам стрибну, собою пожертвую. Хочеш?

— Собою жертвувати неважко. А ти спробуй без жертв захопити. Це інша річ.

— А як… без жертв?

Двоє «трикотажів» зашепотіли так тихо, що «карбіди» нічого не могли почути. Потім маленький хихикнув і спитав:

— На мотузці?

— Еге ж, — відповів Бурлак.

Вони знову зашепотіли.

— Гаразд, стережи. Я зараз! — голосно сказав Бурлак і вийшов з погрібника.

Якийсь час панувала цілковита тиша. Було чутно, як над люком дихає і