Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

— Авжеж! — розсердилася Таня. — Будемо цілу ніч туди й сюди бігати!.. Ходімо!

Вони переправилися через струмок, видерлися на освітлену місяцем вершину пагорба й зупинилися там, мовчазні, нашорошені. У хлопчиків були низько насунуті на лоб кепки, і в усіх поставлені коміри пальт.

За пагорбом тяглася галявина, голуба від місячного сяйва. У дальньому боці її, оточений з трьох боків темними соснами, білів будинок «трикотажів». Боря навіщось зняв кепку. На його тім'ї, немов перо індіянина, стирчав самотній прямий вихор.

— Сплять і не знають, що ми їм готуємо, — прошепотів він.

Усі мовчки кивнули головами і дивилися далі на білий будинок.

Завтра почнеться гра. Завтра загони «карбідів» і «трикотажів» з червоними і синіми пов'язками на руках повзатимуть по лісу, намагаючись промкнутися до табору «противника» і викрасти прапорець, захований в умовленому місці. І весь цей час п'ятеро відважних розвідників сидітимуть на пагорбі під самісіньким носом у «ворога». Вони стежитимуть за кожним рухом «ворога» і повідомлятимуть про все телеграфом у свій штаб. Це придумала Таня.

— Ходімо! — тихо скомандувала вона. — Борисе, Льонько, тягніть дріт!

«Карбіди» мовчки попрямували до льоху. Один за одним увійшли в низенькі двері поміж схилами покрівлі. Таня ввімкнула кишеньковий електричний ліхтар.

Надземна частина погреба була порожня. Посередині дощаної підлоги чорнів відкритий люк. Діти, стоячи навколо нього на карачках, зазирнули вниз.

У глибоку яму вела драбина. На дні ями при слабкому світлі Таниного ліхтарика діти побачили порозкидані порожні дерев'яні діжки.

— Капусту квасили, — прошепотіла Вава.

Льоня поправив кепку, що з'їхала на носа, і тихенько засміявся:

— Танько! А що як тут щури є!

— Не злякаєш. Вони б тут з голоду передохли. Замість того, щоб базікати, установлюй апарат.

Незабаром телеграфний апарат з електромагнітом від дзвоника, роликом від друкарської машинки і паперовою стрічкою, нарізаною з газетних полів, стояв у кутку під схилом покрівлі. Сидячи біля нього навпочіпки, діти дивилися, як Льоня робив пробу.

— Передай, — сказала Таня: — «Льох зайняли, незважаючи на труднощі. Повідомте, як приймаєте. Начпункту Закатова».

Льоня зняв кепку, схилив стрижену голову над апаратом і став натискувати на ключ, тихо примовляючи:

— Крапка, тире, тире, крапка… Тире, тире, тире…

Льоня передавав цю депешу хвилин п'ять і весь змок від напруження. Наприкінці він повідомив, що переходить на прийом, і повернув якийсь важілець. Тепер усі дивилися на якір магніту з олівцевим графітиком. Ось він злегка смикнувся. Льоня взяв пальцями кінчик паперової стрічки і потяг її до себе.

Десь за лісом, у кімнаті вожатого «карбідів», черговий телеграфіст табору Семенко Жуков стукав ключем, а тут на паперовій стрічці з'явилися слабкі рисочки і крапки. Насилу розбираючи їх при світлі ліхтаря, Льоня читав:

— «При-маємо дбре. Ба-жа-ємо у-пі-ху. Черговий зв'яз-ке-е-ець Жуков».

Вава тихенько засміялась і тихо заплескала долонями.

— Працює! — в захваті шепотіли «карбіди». — Працює!

Після випробування апарата вони розмістилися по різних кутках, і Таня погасила ліхтар.

Стало зовсім темно. Тільки щілини в покрівлі просвічувалися тьмяним нічним світлом. Діти притихли кожне в своєму кутку. Було чутно, як дзюрчить струмок під пагорбом і пищить самотній комар, що залетів у льох. Так спливло півгодини.

— Товариші! Ви не спите? — зашепотів раптом Боря.

«Карбіди» обурено забуркотіли в темряві:

— Ми й не думали засинати!

— Знаєте що? От усі наші сплять зараз у теплих ліжках, а ми тут пильнуємо, як на передових позиціях… Га, товариші?

— Угу! — відгукнувся хтось.

Таня завовтузилася десь біля дверей:

— Слухайте-но! А що б нам таке вчинити?

— Вчинити?.. Що вчинити?

— А от: нас із нашим табором з'єднує тільки дріт. І от би по цьому дроту послати депешу: «Сьогодні, припустімо, о нуль годині п'ятдесят хвилин, розвідники отакі вчинили оте й оте». Що-небудь особливе, подвиг, розумієте?

Ця думка всім припала до вподоби. «Карбіди» почали придумувати, який би вчинити подвиг.

— Ні! — сказав Льоня. — Таку депешу послати: «Сьогодні вночі розвідники такі й такі промкнулися… у це… як його… у місцерозташування ворога і… здійснили що-небудь отаке».

— А що саме здійснили? — спитав Боря.

— Ну який-небудь диверсійний акт.

— Ой дівчатка! — пропищала Вава. — У них там дві вівчарки й нічний сторож. Вони нам такий «диверсійний акт» покажуть, що просто жах!

— І взагалі не можна: гра ще не почалася, — сказала Таня.

Довго сушили голову «карбіди».

Поступово щілини в покрівлі посвітлішали. На підлозі стала помітна чорна пляма люка, а по кутках — невиразні постаті дітей. Вони сиділи хто навпочіпки, хто просто на підлозі і щулилися від ранкового холоду.

— Закусимо! — запропонував Боря.

Вава розв'язала мішок. Вона вийняла звідти хлібину і кілька варених картоплин. Потім, хитро зиркнувши на дітей, витягла одну за одною п'ять сушених вобл.

— Сама купила, в кооперації! — сказала вона повагом, роздаючи дітям порції на серветках з газети.

Розвідники почали голосно цмокати, обсмоктуючи кісточки вобли, і все ще мріяли вголос про подвиг.

— Хоч би гроза яка-небудь! — говорила Таня, тримаючи двома пальцями риб'ячий хвіст. — «У районі спостережного пункту вдарила гроза. Льох затопило. Ведемо спостереження далі по коліна у воді».

— А по-моєму, краще так, — запропонував Боря: — «У районі спостережного пункту громовиця. Величезне дерево впало поряд з льохом. Ведемо спостереження далі».

— Ні! Не так! Ось як! — Льоня навіть трохи підвівся. — «У районі спостережного пункту шаліє гроза. Блискавка вдарила в льох. Частину розвідників оглушило. Ведемо спостереження далі серед тліючих руїн».

— Ой дівчатка! — пропищала Вава. — Якщо все це трапиться, вожаті проженуть нас звідси і припинять гру.

Минуло годин зо три. Щілини в покрівлі стали золотавими, і від них потяглися сизі промені, в яких