Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

шморгає носом маленький «трикотаж». Рантом він пововтузився нагорі і задоволеним тоном оголосив:

— А Мишко по білого щура пішов!

«Карбіди» зачули лихе. Льоня знову глянув на Таню. Вона ще більше зіщулилася в своїй діжці.

— Гей, Петро Перший, виходь краще! — погрозливо крикнув «трикотаж».

«Карбіди» мовчали. Серця їхні шалено калатали. Хотілося голосно, глибоко зітхнути, а хлопчик над люком, як на зло, притих.

Минуло хвилин десять. Нагорі пролунали кроки, і знову почувся шепіт:

— Навіщо за ногу? За хвіст!.. Обережніше, дурню, впустиш!.. Поволі! Поволі!

Між діжками Льоні й Тані з'явився в повітрі білий щур. Крутячись і погойдуючись, сукаючи рожевими лапками, він повільно спускався, прив'язаний на шпагаті за хвоста. Ось він зашкріб передніми лапками долівку і сів, поводячи гострою мордочкою з рухливими вусиками.

— Гей, Петро Перший, виходь! Гірше буде!

Таня, бліда, закусивши губи, пильно дивилася на щура. Стиснуті кулаки її з гострими щиколотками тремтіли.

Шпагат напнувся і смикнув щура за хвіст. Той поповз у бік Льоні, тягнучи за собою мотузку. Льоня знав, що білі щури не бояться людей. Так воно і виявилося. Щур увійшов у діжку і, наступивши лапкою на Льонин мізинець, почав його обнюхувати. Льоня підняв був другу руку, щоб схопити щура й не пустити його до Тані, але пригадав, що «трикотажі» можуть смикнути за мотузку, і передумав.

Шпагат знову напнувся і витяг щура в прохід між діжками.

— Так усі діжки обстежити! Розумієш? — почули діти шепіт Бурлака.

— Єсть усі діжки обстежити!

Білий щур безшумно поповз по дну льоху. Він то заповзав в одну з діжок, то знову з'являвся на чорній долівці, і п'ять пар пильних очей, невидимих «трикотажам», стежили за кожним його рухом.

Ось він знову опинився між Льонею й Танею і знову попрямував до Льоні…

Мотузка напнулася. Щур зупинився, а потім повернув до Тані.

Діжка, в якій сиділа Вава, гойднулася. На щастя, «трикотажі» не помітили цього.

Таня міцно заплющила очі. Дедалі сильніше й сильніше тремтіли її стиснуті кулаки і худенькі плечі.

Щур часто зупинявся, звертав убік, але все-таки підходив ближче до неї. Ось він увійшов у діжку, обнюхав тремтячий кулак і, несподівано плигнувши на Танину руку, поліз на плече. Не розплющуючи очей, Таня широко відкрила рота, й Льоня збагнув, що зараз пролунає той несамовитий, пронизливий вереск, який пролунав учора на лінійці «трикотажів». Але вереску він не почув. Таня зціпила зуби і більше не робила жодного руху. А щур видерся на її плече і підповз до шиї. Його білі вусики ворушилися біля самого Таниного вуха.

Знову гойднулася діжка, в якій сиділа Вава. Льоня не боявся щурів, але по спині його бігали мурашки, коли він дивився на ланкову.

Десь далеко залунала сурма. Ту ж мить щур вилетів з діжки. Дриґаючи лапками, він злетів угору й зник.

— Годі дурня клеїти! — пробурчав над люком Бурлак.

— Та чесне піонерське, мені здалося… — уже зовсім невпевнено сказав його товариш.

— Мало що тобі здалося! Спершу перевір, потім зчиняй паніку. Ходімо!

І «трикотажі» пішли з погрібника.

Один за одним повилазили з діжок змучені, брудні «карбіди». Вони зібрали свої речі і приставили драбину. Ніхто з них не промовив жодного слова.

Мовчали вони й нагорі. Льоня прикріплював кінці дротів до апарата, інші посідали по своїх місцях і припали до щілин між дошками.

Від пережитого хвилювання спрага посилилася. Кожному здавалося, що ось-ось потріскається шкіра на язику. Але всі мовчали і час від часу поглядали на Таню. Вона стояла на колінах перед дверима і не відривалась від щілини.

— Апарат готовий, — тихо сказав Льоня.

Ланкова мовчала і все дивилася в щілину. Перед білим будинком вишикувалися чотирикутником «трикотажі». Знову заграла сурма. Почувся дріб барабана, і червоний прапор, палаючи на сонці, ривками піднявся вгору.

— Передай, — не обертаючись, сказала Таня: — «Прапор у ворога піднято».

Льоня облизав пересохлі губи і прислухався до слабкого дзюркотіння струмка під пагорбом. Він знав тепер, що він і його товариші слухатимуть це дзюркотіння три години, п'ять, може, й вісім, і ніхто з них не обмовиться й словом про те, як хочеться пити.

Нахиливши голову до апарата, Льоня почав повільно натискати на ключ, шепочучи сам собі:

— Крапка, крапка, тире, крапка… крапка, тире, крапка, крапка… «Прапор у ворога піднято!»

НЕБАЧЕНИЙ ПТАХ

Стежкою, що звивалася над стрімким берегом річки, йшло з вудочками троє дітей. Попереду простував Васько в батьківській шинелі, що балахоном звисала аж до п'ят, і в пілотці, яка сповзала на носа. За ним ішов Дмитрик — син лікаря, котрий жив у будинку Васькового батька. Позаду всіх, притримуючи біля підборіддя краї накинутої на голову теплої хустки, дріботіла молодша Васькова сестричка Нюся.

Сонце зайшло недавно, однак було темно, як уночі, бо по всьому небу клубочилися густі хмари. Зрідка й ненадовго хмари розривалися, і в просвіт, що утворювався при цьому, проглядали зеленувате небо й бліді зорі. Час від часу набігав вітерець, і тоді велике житнє поле праворуч від стежки глухо шелестіло колоссям.

Ліворуч, під урвищем, виблискувала річка, а за річкою, на низькому березі, майже біля самої води, їжачився густий чорний ліс.

— Півдороги пройшли, — не обертаючись, сказав Васько. — Тепер ще метрів з триста — і вниз, а там така яма, що ахнеш.

— Така яма… мені аж з ручками, — підтвердила Нюся.

Дмитрик ішов, затиснувши вудочки під пахвою, засунувши руки в кишені сірого пальта. Вигляд у