Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

шугнули в небо. Єва оглянулась. В її пригаслих очах затріпотів страх і радість. «Чуєш? — ніби сказала вона. — То наші б’ють».

«Дальнобійна, — подумав Сашко. — Фронт». І враз думки його перекинулись на інше: «Мати. Чого тільки зараз кинулась шукати мене?»

Гіркий, неприємний здогад шкребнув по серцю…

Мерзлі солом’яні злежні, а він пролазить, головою проштовхується в солому, в скирту; німці вже тут, навалились на нього, тягнуть за ноги. Сашко хоче крикнути і не може — забило горло, і заєць пищить, пищить над вухом. Хлопець прокидається, мокрий від тяжкого сну. Голова тупо болить, і щось дзвенить і сухо потріскує поруч.

«Альо, Берта, Берта!» — чує він голос із темряви.

Бомба чи снаряд грякає над хатою. З тріском котиться луна по селу, вікна заливає гарячим світлом, і хлопцеві здається — горять почорнілі хрести рам.

Раптовий спалах, перебіг тіней, і Сашко бачить: пригнувшись над лавою, сидить німець-телефоніст і крутить ручку: «Альо, альо! Берта, Берта!..»

Він давно й настирливо викликає ту Берту. І нервується, не може всидіти на місці — раз по раз вибігає надвір, прислухається до близького бою. Знову сідає за телефонний апарат, крутить ручку, а Сашко уявляє собі тоненьку жилку провода, що з’єднує німця з передовою, з порятунком; через дірочку у вікні тягнеться той провід за хату і снігами біжить у балку, в степи, в окопи, де сидить під вогнем і під гуркотом якась міфічна Берта, що оглухла і не озивається на телефонні дзвінки. Та й провід могло сто разів порвати й порізати, а німець згинається над апаратом і викликає: «Альо, Берта, Берта, Берта…»

Спина його здригається й ще нижче гнеться, коли надворі сухо тріскає вибух і червоне світло полоще по вікнах. Чути сварливі команди, перегуки й метушню; чути, як ревуть мотори, як розвертаються машини і як німці виїжджають з ближніх дворів.

Гомін, тривога, гул по селу.

Телефоніст знову вибігає з хати. Сашко, похапцем одягнувшись, за ним.

Обидва вклякли під стіною. І побачили моторошну картину.

Сніг і тіні людей на снігу. Сотні, тисячі тіней, що рухались у холодному присмерку ночі. Неясні повзучі тіні сунули по всьому степу, брели навпростець — через балки, пагорби, через заметені яруги. Вони йшли густо й безладно, одна повз одну, і сніги темніли від цього мурашиного походу, якому, здавалось, не було кінця. «Наче мерці», — вражено подумав хлопець. Товписька тіней рухалися в одному напрямку — на захід, куди їх підганяли вибухи й сплески вогнів. І не тільки люди, а й машини, ревучи в снігах і розкидаючи піших, греблись, поспішали туди ж. Гармати, танки, тягачі сунули на захід, повзли між тінями, по глибоких заметах.

«Німці тікають!»

За білим горбом раз у раз озивалась гармата, з темряви вилітав розпечений снаряд, і Сашко злякано й захоплено проводжав його очима — цілий вогненний ящик пролітав над селом і пролітав поволеньки, з погрозливим свистом, а тоді бухав у степу, в гущі рухливих тіней. Тіні або завмирали на місці, або падали в сніг, потім оживали і бігли далі — ще швидше, ще приреченіше.

Телефоніст, про якого Сашко й забув, стояв поруч згорблений, насунувши на вуха пілотку, і раптом затряс руками в степ, вигукнув щось по німецькому, прокляття чи благання. Мабуть, прокляття, бо крикнув розпачливо, ляснув себе по коліну й знову закричав. Світло полоснуло по снігах, по скуйовдженій постаті чергового телефоніста (у нього — це видно було при світлі — кипіли сльози в білих очах), і німець, недобре зиркнувши на хлопця, погупав у хату докликатися Берти, а Сашко зостався надворі.

Він стояв під хатою, приголомшений картиною відступу, гуркотом, різкими й короткими сплесками вогню, коли червоним жаром займалися сніги, мерехтіла темрява і ворушилися тіні в степу.

То була страшна й незабутня ніч.

Ще запам’яталася Сашкові мати. Горіли шибки, і вона стояла за чорною хрестовиною рами. Тільки що з постелі, простоволоса, з рядном на голих плечах, вона стояла, наче розіпнута на хресті, бліда й безкровна. Губи у неї ворушилися; може, вона шепотіла молитву, а може, благала смерть: одступи!.. одійди від моєї душі!..

Сашко й не пригадує, чи він спав цієї ночі, чи тільки приліг, бо ще й не зігрівся, як його розбудило щось нове.

І це нове було — світло й тиша.

Не попискував телефонний апарат, ніхто не кликав Берти, та й надворі наче затерпло повітря в холодній нерухомості.

Аж не вірячи собі, Сашко обережно підвів голову й глянув на вікно. З рами стирчав тільки мертвий кінець обірваного дроту.

Нема німців. Утекли.

Сашко вискочив на вулицю.

I застиг, вражений не менше, ніж серед ночі.

Ще вчора лежали чисті й білі сніги, а зараз — їх наче побило віспою. Поле до самого обрію брудне, перетовчене ногами. Пройшла тінь розгромленого війська і залишила по собі трупи, уламки машин і тисячі відбитків чобіт. Ревище й гуркіт розповзлись у тиші й зникли, а сліди залишилися на снігу, поки їх не змиє весняними ручаями.

На сході блідло небо, ледь-ледь рожевіли хмари, і легенький відблиск лягав на горби. Світало.

Люди повилазили з хат.

Мовчання, насторожені погляди, стишений гомін. Потім голосніші перегуки, вони докотились і до Сашка, й хлопець почув: он-он, дивіться, з-за лісосмуги!.. наші!..

Хлопець кліпав очима — де, що? — і нічого в степу не бачив.

У нього готова була картина: зараз вихопиться з-за пагорба кіннота, розсиплеться по всьому полю і шквалом, як у фільмах про басмачів, рине вперед. Або танки, або все разом — танки, кіннота, лижники, тільки масою, силою, тучею. Ця сила має бути у сто крат грізніша за ту, що