Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

кінчиком зубів — з огидою — витяг і кинув убік. Мишей він не їв, тільки знищував, щоб не шастали перед носом.

А коли він знову ліг, поклавши перебиту лапу на вухо, Сашко потурсав його.

— Шалай, — сказав Сашко. — Дай лапу. Не цю, а болящу.

Собака подав, але боязко, жалібно і тоненько заскімлив. Він неначе благав, щоб йому не зробили боляче. Лапа, яку він підняв, дрібно-дрібно тремтіла.

— Не бійся, — сказав Сашко.

Хлопець обережно обмацав ногу: нижче коліна, в голінці, кістка була перебита: навіть крізь шкуру прощупувався злам і твердий хрящуватий наростень. Пес аж повискував, коли Сашко торкався до болючого місця.

— Хто ж це тебе? Фрици? — спитав Сашко.

Пес замахав хвостом, закліпав рудими плаксивими очима.

— Нічого, — погладив Сашко. — Заживе.

Рана й справді потроху заживала, і Шалай уже пробував спиратися на скалічену лапу. Він ще помітно шкандибав і бігав якось боком, підскакуючи, та все ж таки був на чотирьох ногах.

…Кружляли гайворони над снігами, а Сашко й пес дрімали у затишку на сонці. Дедалі голосніше доносилось глухе бурчання грому. Тепер уже безперервно гуркало за білим горбом, і коли десь ближче вибухав снаряд — зайці, прищуливши вуха, гуртами пролітали повз скирту. Одного разу за селом, у глибокій балці, чітко й сухо затріщали кулемети. Сашко прокинувся — і радісно завмерло серце: вже недалеко строчать.

Так, напівсонні від голоду й тепла, вони й сиділи, прислухаючись до гримкотіння фронту. Але згодом у дрімотну свідомість хлопця почав закрадатися новий голос. Він був такий неясний і такий розлитий у просторі, що Сашко подумав: це мені вчувається. Але ні. Голос ще раз і ще раз повторювався, звучав то в балці, то за лісосмугою, то зовсім далеко в степу. Наче хтось блукав і когось кликав.

— О-о-о! — почув Сашко крізь сон м’яке коливання вітру. — К-о-о-о! — прокотилося полями.

Сашко стріпнувся, відганяючи сон. Очі його злипались від жару, теплий шум стояв у голові, і хлопець одразу нічого не вгледів. Потім зовсім проснувся — і перед ним забіліли сніги, довгі гребінчасті замети, а серед заметів — маленька темна постать, що, здається, простувала сюди, до скирти. Може, по солому?

Ближче, ближче підступала щупленька постать. Уже видно руки, видно, як розвіваються поли, видно чорну хустку, зав’язану навхрест через груди.

Якась тітка.

Стомившись, вона стала, віддихалась. Приклала долоню до вуст, і тоді почулося:

— …шко-о-о!

Ще одна мить — і хлопець аж похолов: мати!

Перше бажання було — втекти, заритися в солому, сховатися, щоб не знайшла, не побачила.

Але Сашко не втік.

Сидів заціпенівши. І щось гаряче, безладне шуміло йому в голові, думки метушилися, і сам він не знав, що робити. Бігти? Але куди — назад чи до неї? До неї, до неї хотілося: Сашко збагнув, що хочеться йому до матері, й хочеться давно, тільки він боїться собі признатися. Більше того: прихована навіть від себе жевріла в ньому найтаємніша тайність — піти, примиритися з матір’ю, простити їй все, аби тільки вона приголубила, пожаліла його.

А барабанщик? А батьків портрет?

Те, що раптом сколихнулося в ньому (бігти, просити), неприємно вкололо його; то було щось принизливе, недобре, стидне. І Сашко осмикнув себе, рішуче сказав: сиди!

Він не побіг.

Сидів, опустивши очі. Важкий тягар образи й жалю тиснув йому на плечі. Хлопець і не помітив, як мати підійшла ближче — ледь переводячи дух. Стала кроків за десять, сплеснула руками й змучено проказала:

— Господи, як ти зсушив мене. Як ти душу мені вимучив. Я ж ночей не спала, не знала, що й думати, де шукати, а ти, кам’яна душе, тут ховаєшся…

Вона схлипнула, витерла сльози, зробила ще крок. Сашко ворухнувся: тікати?

Цей рух помітила Єва.

— Сашко, не дурій… Ходімо додому, чуєш?

Голос її ослаб, тільки біль і благання в ньому.

— Я прогнала того пройдисвіта — чуєш? Гайда, Сашко. Мені соромно людям в очі дивитися — дитини нема, збулася…

Сашко ще нижче схилився, тисло йому на плечі, і душу щемко стискало, він боявся одного — розплакатись. Хати, домівки, тепла хотілось йому, так хотілось, що аж затрусилися руки.

Шалай вороже вишкірився на жінку. Тільки Єва ступала ближче — стиха гарчав, і в очах його спалахували люті жарини.

Єва обачно стала віддалік.

— Ходімо, Сашко. Тебе ж обіпрати, викупати треба; там, видно, воші доїдають. Ну, пішли…

Сашко дивився їй під ноги, на руді припалені валянки і помітив: вона повертається, зараз піде… зараз піде… І те, що могло статися сеї миті, раптом злякало його. Швидко поглянув на матір, ніби благаючи: стривайте… В пам’яті закарбувалося: старе, потерте батькове пальто на ній, груба сукняна хустка, стягнута навхрест під руками, і маленьке, зжовкле личко, вимучене, жалісне, безкровне… «Мамо!..» — Сашко підхопився і, понуривши голову, побрів за нею. Ще ніколи не відчував він, щоб так нестерпно тхнуло з-під ватника мишами, духом поту й бруду. Додому, до тепла, помитися…

Шалай плентався за ними.

— А то що за собака? — мляво спитала мати. — Прожени його. Ще хвороби занесе.

— Це мій, — одказав Сашко. — Шалай.

І мати не заперечила, покірно топтала стежку і нишком озиралася, ніби не вірила: йде чи не йде за нею син?

Вони спустилися в балочку, до розбитих сівалок і вже повернули до села, як раптом на горбі бризнуло жовте полум’я, гуркнув вибух снаряда, сніг і чорна земля