Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Це я врятував тобі життя. Вовк збирався напасти на тебе.

Чиста правда.

— Але, з іншого боку, мені здається, ти врятувала щось у моїй душі, — продовжував чужоземець.

Старий трюк. Вона вдаватиме, ніби не тямить, про що йде мова, і це стане чимось на кшталт дозволу скористатися його багатством і назавжди покинути тутешні краї. Тим усе й скінчиться.

— Я маю на увазі наше вчорашнє парі. Мене розпинав такий несамовитий біль, що єдину втіху я бачив лише в тому, щоб заподіяти іншим такі ж страждання, як відчуваю сам. Твоя правда.

Дияволові, що невідступно стежив за чужоземцем, ці слова геть не припали до смаку. Він попрохав було допомоги в диявола дівчини, але той з'явився на світ зовсім недавно і поки що не міг цілковито управляти Шанталь.

— І що це міняє?

— Нічогісінько. Ми уклали парі, і я певен, що виграю. Однак я усвідомлюю всю свою злиденність і розумію, чому став таким: я вважав, що мої нещастя звалилися на мене незаслужено.

Шанталь міркувала, як би їм непомітно вибратися з лісу, — була досвітня година, проте лишатися далі тут більше не можна.

— Я вважаю, що чесно заробила своє золото, і заберу його, якщо тільки ти мені не перешкоджатимеш, — сказала вона. — І тобі раджу зробити те ж саме, — ні тобі, ні мені не варто повертатись у Віскос. Давай спустимося в долину, вийдемо на шосе, піймаємо попутку, а далі кожен рушить своєю дорогою.

— Іди. Але знай, що цієї самої миті мешканці Віскоса вирішують, хто мусить померти.

— Можливо. Вони будуть вирішувати це протягом найближчих двох днів, поки не мине строк, а потім ще років зо два, — сперечатимуться, кому ж бути жертвою. О, я знаю своїх земляків, — вони нерішучі, коли слід діяти, і невблаганні, коли треба звалити на когось провину. Якщо ти не повернешся, вони навіть не обтяжуватимуть себе спробами дізнатися правду, а просто постановлять, що я все це вигадала.

— Віскос нічим не вирізняється з-поміж інших міст. Усе, що діється в ньому, має місце й на інших континентах, в інших містах, селищах, монастирях, байдуже де. Однак тобі це невтямки, як і невтямки те, що фортуна цього разу прихильна до мене, — я вірно обрав людину, яка мені допоможе.

«Авжеж, оцю от дівчину, яка сидить поруч, вона видається чесною й працьовитою, а насправді метикує лише про те, як би помститися. Нам не дано узріти ворога, бо коли ми підемо до самого кінця, то виявимо, що істинний наш ворог — Господь Бог, що змусив нас пройти через усе те, що ми пройшли, — і тому ми зриваємо досаду за невдачі й розчарування на всьому, що нас оточує. І ніколи не вгамувати нам спрагу помсти, бо вона спрямована проти самого життя».

— Про що ми говоримо? — запитала Шанталь, роздратована тим, що чужоземець, якого вона ненавиділа більше за всіх на світі, так гарно розуміє, що коїться в неї в душі. — Чому б не взяти золото й не піти?

— Тому що вчора я второпав: пропонуючи вчинити те, що викликає у мене найбільшу відразу, — убити людину без причини й мотиву, як убили колись мою дружину й дочок, я насправді хочу врятуватися. Пам’ятаєш, під час нашої другої зустрічі я цитував тобі слова одного філософа? Того самого, який сказав, що й у Господа Бога є пекло — це його любов до людей, бо людське ставлення терзає Його щомиті протягом усього Його вічного життя. Пригадуєш?

Втім, цей же філософ сказав і дещо інше: людині потрібна скверна, яка таїться в ній, — без неї душа не віднайде досконалості.

— Не розумію.

— Раніше я думав лише про відплату. Як і твої земляки, я дні й ночі марив про це, вибудовував плани, уявляв — і нічого не робив. Якийсь час по газетах я стежив за долею людей, які втратили своїх близьких у ситуаціях, подібних до моєї, але діяли вони зовсім інакше: вони організовували групи підтримки жертв, боролися за торжество справедливості, проводили кампанії й тим самим показували, що біль утрати ніяк і ніколи не може бути заповнений чи зцілений відплатою.

Що ж, я теж намагався поглянути на все, що діється, під іншим, більш великодушним, чи що, кутом зору. І не зумів. А тепер от, коли я набрався сміливості, коли підійшов до самого краю, то угледів на самому дні цієї безодні світло.

— Продовжуй, — сказала Шанталь, бо вона теж побачила якесь світло.

— Я не прагну довести, що людство — розбещене й порочне. Я прагну довести, що підсвідомо я сам напрошувався на те, що зі мною сталося, бо я кепська людина, виродженець і цілковито заслужив кару, послану мені долею.

— Ти хочеш довести, що Бог справедливий?

Чужоземець ненадовго замислився.

— Можливо.

— Я не знаю, чи Бог справедливий. Принаймні зі мною він вчинив не надто правильно, і дужче всього душу мені понівечило саме усвідомлення власного безсилля. Я не можу бути ані доброю, як воліла б, ані поганою, як було б, на мою думку, варто. Ще декілька хвилин тому я гадала, що Господь обрав мене, аби помститися людям за всі ті прикрощі, які вони заподіяли Йому.

«Гадаю, тебе охоплюють такі само сумніви, тільки масштаб їхній незрівнянно більший, — ти був добрим і не одержав за це винагороди».

Шанталь здивувалася цим невимовленим словам. Демон чужоземця помітив: сяйво, що йшло від ангела дівчини, подужчало.

«Дій!» — наказав він демонові Шанталь.

«Я стараюся, — відповідав той. — Але це нелегка битва».

— Ні, тебе гнітить не Господня справедливість, — сказав чужоземець. — А те, що ти завжди воліла бути жертвою обставин. Я знавав багатьох, хто опинився в такому положенні.

— Приміром, ти.

— Ні. Я повстав проти того, що зі мною сталося, і мене мало переймає, до вподоби це комусь чи ні. А ти, навпаки, з головою увійшла в роль бідної