Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Вовк теж відчув чиюсь присутність, однак голови не повернув, і Шанталь продовжувала дивитися йому прямо у вічі. Їй здавалося, що лише силою свого погляду вона втримує його від стрибка, і тому не хотіла наражати себе на ще більший ризик, — якщо хтось і справді з’явився, її шанси на порятунок зростають, нехай навіть порятунок цей буде вартий їй зливка золота.

Людина мовчки нахилилася, а потім рушила вліво. Шанталь знала, там стоїть дерево, на яке можна легко й швидко видертися. Цієї миті щось майнуло в повітрі, і біля вовка впав камінь. Звір із неймовірною швидкістю розвернувся у бік небезпеки.

— Біжи! — гукнув чужоземець.

Шанталь прожогом кинулася до свого єдиного захистку, а чужоземець із несподіваною спритністю видерся на інше дерево. Коли проклятий вовк підскочив до нього, той уже був у безпеці.

Вовк із гарчанням заходився підстрибувати, норовлячи видертися на стовбур.

— Гілля! Зберіть гілляки! — гукнула Шанталь.

Однак чужоземця немов правець ухопив. Мусила тричі повторити ці слова, перш ніж той зрозумів, що має зробити, і заходився, обриваючи гілки, жбурляти їх у бік хижака.

— Ну ж бо! Зберіть гілки в жмут і підпаліть! У мене немає запальнички! — у голосі Шанталь чувся розпач людини, яка от-от мусить загинути.

Чужоземець зібрав декілька гілок, однак минула, здавалося, ціла вічність, поки він спромігся їх підпалити, — учорашня буря все просочила вологою, а сонце в цю пору року рідко виглядає з-за хмар.

Шанталь дочекалася, поки імпровізований смолоскип запалає якнайдужче. Аби її воля, вона залишила б чужоземця отутечки до ночі, — хай би й сам пізнав страх, якого хотів нагнати на увесь світ. Одначе вона зібралася полишити Віскос і, виходить, хоч-не-хоч мусить допомогти йому.

— Ну ж бо, тепер покажіть, що ви чоловік! — гукнула вона. — Злізьте з дерева, міцно тримайте смолоскип і спрямуйте його в бік вовка.

Чужоземець не ворушився, ніби йому заціпило.

— Ну ж бо! — знову пролунав її зойк, і, почувши його, чужоземець скорився тій владній силі, яка бриніла в голосі дівчини, — силі, народженій жахом, але водночас і здатністю за лічені секунди приймати рішення й здійснювати вчинки, лишаючи острах і страждання на потім.

Він почав спускатися, стискаючи в руці палаюче гілля й не звертаючи уваги на іскри, що, здіймаючись, обпалювали йому лице. Зовсім поруч він побачив спінену, вискалену морду звіра, і страх його помножився. Однак він мусив якось діяти бодай тепер, якщо вже він сидів склавши руки в той день, коли викрали його дружину й убили його дочок.

— Дивіться йому прямо у вічі! — почув він крик Шанталь.

Він скорився. З кожною миттю йому ставало легше: тепер він може дивитися не на зброю в руках ворога, а на нього самого. Тепер вони в рівних умовах, тепер обоє можуть вселити одне одному жах.

Він зістрибнув на землю. Вовк відсахнувся, злякавшись вогню, — він продовжував гарчати й стрибати, але близько не підходив.

— Відтісни його!

Чужоземець зробив крок назустріч вовкові. Той загарчав ще голосніше, вишкірив ікла, проте відступив.

— Наступай на нього! Жени!

Смолоскип тепер палав ще яскравіше, але чужоземець помітив, — ще трохи — і він обпече собі руки. Часу вже не лишалось. Не роздумуючи й пильно дивлячись у лиховісні індигові очі вовчиська, він кинувся вперед. Вовк припинив гарчати й підскакувати, — він повернувся й щез у лісовій хащі.

Шанталь одразу ж спустилася з дерева. Коли тільки вона встигла назбирати з землі пучок хмизу й змайструвати свій власний смолоскип?

— Ходімо звідси! Хутчій!

Куди?

Куди? Невже у Віскос, щоб усі побачили їх разом? Щоб утрапити в нову засідку, де вогонь уже їх не порятує? Відчувши, як у неї болить спина, як колотиться серце, вона опустилася на землю.

— Розклади багаття, — сказала вона чужоземцеві. — Я маю подумати.

Вона ворухнулася і скрикнула: плече пройняв гострий біль.

Чужоземець назбирав хмизу, листя й розіклав багаття. З кожним рухом Шанталь корчилася від болю й глухо стогнала, — мабуть, сильно забилася, залазячи на дерево.

— Нічого-нічого, — мовив чужоземець, дивлячись, як вона страждає. — Ти нічого собі не зламала. Зі мною таке бувало, — у хвилини граничного напруження м’язи скорочуються. Давай я розітру тобі плече.

— Не чіпай мене! Не підходь до мене. Не заговорюй зі мною.

Біль, страх, сором. Можна не сумніватися, — коли вона викопувала золото, чужоземець стояв десь поблизу, він знав (бо супутником його був диявол, а дияволи читають у людській душі, як у розгорненій книзі), що цього разу Шанталь зважиться викрасти зливок.

Знав він і про те, що цієї хвилини все містечко мріяло вчинити злочин. Знав і про те, що злочин так і не буде скоєно, бо ніхто не зважиться на таке, але самого вже їхнього наміру задосить, аби відповісти на його запитання: людина передовсім є носій зла. Знав чужоземець і про те, що Шанталь мала намір утекти, а парі, яке вони уклали напередодні, вже нічого не значить, і він може повертатися туди, звідки приїхав (а звідки, по суті, він приїхав?), попрощавшись із своїми скарбами й підтвердивши власні підозри.

Він спробував було влаштуватися зручніше, але виявилося, що це геть неможливо, — зоставалося тільки сидіти нерухомо. Курилося багаття, — воно утримувало вовка на певній віддалі, але незабаром воно приверне увагу пастухів. Вони підійдуть ближче й побачать їх разом.

Він пригадав, що сьогодні субота. Люди сидять по своїх домівках, захаращених навдивовижу неоковирними дрібничками, прикрашених репродукціями знаменитих полотен, гіпсовими зображеннями святих, і прагнуть розваг, утім незабаром вони матимуть таку розвагу, якої не бувало тут із часів Другої світової.

— Не смій говорити зі мною.

— Я не вимовив ні слова.

«Заревіти, чи що?» — подумала Шанталь, однак при ньому їй не хотілося плакати, і вона стримала сльози.

— Я врятувала тобі життя.