Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

як і сама літа розтринькала, і мужики наші всі дотла спилися?! — відказувала інша співрозмовниця, але дзвінкіше, бадьоріше і ніби невдоволено.

— Та мо’, вона не така вже й непутяща, як кажеш, Надю? — питала та, що старшою видавалася.

— А чо’ тоді чоловік синить[35] її щотижня?! Чо’ б’є? За все добре?! — без жалю питала молодша.

Стара мовчала. Певно, дивувалася бесідниці…

— То коли Яринин Славко живий був, отоді вона звідсіля не вилазила, — далі різала правду-матінку молодша. — Проходу йому не давала та Зіна Мальована. Багато хто те бачив і знав! І Ярина Королівська знала! Але терпіла… То така людина, що все стерпить. — Голос молодиці зненацька м’якшав, ба навіть добрішав. — У неї тому безконечному терпінню тре’ ще повчитися… Звідки в такої малої людини таке велике терпіння, не скажете, мам’?!.

***

— Послухай, Че… Гм… С… Славо, я маю великий будинок, я маю машину, я… я й тобі куплю невеличку таку, дамську, як захочеш їздити, — вів своє Доброжанський. — Тобі знаєш, як добре буде в мене жити! — кинув погляд на присадкувату Секлетину хатину. — Матимеш що їсти, у що вдягнутися, ні про що не думатимеш, тільки за Яркою доглядатимеш. — Матвій таки став говіркішим.

Чеся примружилася — їй не сподобалося, що її допіру назвали по-іншому, не Чеславою. Втім щось у тому новому назвиську незвичного, таємничого, а, головно, притягального їй таки вчулося.

— Твоє завдання одне — доглядати за донькою, — видав Доброжанський, здогадуючись, що розмова про маленьку Ярку може неабияк вплинути на Чеславу. — До речі, хочеш зараз її побачити? — мило так усміхнувся.

Чеся аж стрепенулася. Невже він приїхав не сам, а з маленьким сонечком?!

— Диви, як спить… Правда, красунька? — Молодик зазирнув у машину крізь темне заднє скло.

Чеся і собі нахилилася до вікна, захоплено роздивляючись маленьку крихітку в рожевій люльці.

— То що, ти згодна? — перепитав багатій.

Дівчина перевела погляд на вікно старезної хати баби Секлети, де досі виднілися чуби цікавих і зчудованих гостей.

— Мамка мене не відпустить, — відказала стиха.

— А ми попросимо. Хочеш? — відійшов осторонь, лискучим черевиком недокурка затоптав.

Мала Королівська спіймала себе на думці, що за ті неповні два місяці, відколи не стало Андрія, підошов таких доладних і міцних черевиків вона не бачила. Таки інакшими дорогами ходила, ніж гість. Ой, не їхній він був. Чужий!

«А може, і справді саме за таким — як за кам’яною стіною?» — гайнула враз дівоцька думка. Але й розвіялася вмить, наче бабине літо.

— Ні, я її знаю, вона не відпустить, — проказала впівголоса.

— А ти можеш її покликати, щоб я сам у неї запитав? — наполіг Матвій, здивувавши Чеславу своєю рішучістю. Бо її Андрійко інакшим був. Скромним і несміливим.

— Не знаю, — знічено, чи то пак налякано відповіла Чеся. — Думаю, вона не захоче з то… з ва… з то… говорити…

— А ти поклич, ну поклич! — попросив іще раз.

Чеся поволі розвернулася та попрошкувала стежкою до хати. У вікні враз розвиднілося: обличчя зійшли, як сніг навесні. Але Чеся знала, що тепер усі Секлетині гості стерегли двері, що їх вона ось-ось мала відчинити.

Чеся натиснула клямку, зазирнула всередину.

— Мамо, а ходіть сюди! — гукнула Ярину.

Королівська прилопотіла в сіни, вискочила за поріг, гучно гримнувши дверима, й миттю закинула у вушко залізний гачок, щоб ніяка цікава варвара й носа не висунула, — нахраписто все робила: неспокій її доконував.

— Ну… Що? Хто? Що? — заторохтіла і брови тепер уже не насупила, а вгору звела, ніби дуги од кінської упряжі, що їх господарі зазвичай вивішують попід дашками хлівів.

— Мамо, він хоче з вами говорити, — зачала донька.

— Зі мною? Про що, дитино?

— Про мене…

— Про тебе? Нащо мені з ним про тебе говорити?

— Мамо, тільки не переживайте, тільки нічого дурного не подумайте, прошу вас, добренько? — Дівчина взялася гладити сполохану матір по худих плечах. — Він… — наважилася проказати те, що, знала, найбільше здивує її неню. — Він хоче забрати мене з собою, — сказала так, ніби окраєць черствого хліба відкусила й, не пожувавши, ковтнула.

— Що?!

Чесі здалося, що мамині очі зараз випадуть зі стулок повік і, як блискучі перлинки, покотяться долівкою.

— Мамо, ви тільки не переживайте, — знову заповзялася вспокоювати матір Чеслава. — Він удівець, а в нього дівчинка, манюнька, місяць від роду… Він хоче, щоб я за нею доглядала…

— Нянькою щоб була? — чи то отямилася Ярина, чи то перепитала, щоб гутірку підтримати.

— Ну так, мабуть, щось таке…

— До-о-о-обрий день, — відказала протяжно Королівська. — Чого це ти маєш у нього нянькою бути?! — Скидалося на те, що таки оговталася попервах схарапуджена Ярина. — Де таке бачено, щоб шанована у школі повариха за няньку хтозна-кому була?!

— Та я казала йому, що ви не відпустите, — глибоко видихнувши, відповіла Чеслава. — Добре, піду, так йому і скажу.

— Пожди, — зупинила доньку Ярина. — Пожди-но… Я сама…

Гості тепер іншу картину з малого вікна роздивлялися: як дрібненька Ярина, без грама сорому й