Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

незвичним «королівським» сімейством! А тепер… Вона має податися в незвідане? З ким? Чому? Навіщо?..

Безумовно, їй уже двадцять два і добре було б визначитися з парою — так радять усі сільські жінки, надто ті, що життя знають… Але Чеся не відала, чи готова кудись виїжджати з Полотнища. Та ще й із незнайомцем. Що з того, що таким гарним…

Дівчина, щоправда, якось його згадувала. То було з тиждень тому, ввечері, десь о годині дев’ятій. Тоді вкотре через сильні осінні вітри й дощі вдома не стало світла. Ярина дістала із запічка гасову лампу, запалила, й тускле світло обдало невеличку, проте чепурну кімнату. Чеся саме дов’язувала шалик із кашемірових ниток. А що знала: світла вже не ввімкнуть до пізньої ночі, то мусила закінчувати улюблену справу в потемках.

Ото саме тоді, коли сліпала над картатим із червонястим відтінком в’язанням, згадала свого недавнього знайомого.

Йому, либонь, світла вдома не вимикають зненацька, не попередивши.

Він таки пан-господар у своїй квартирі, бо всі в лікарні говорили, що Доброжанський — багатій іще той.

А заможним усе байдуже.

Вони й над світлом, а мо’, й над світом — владці.

Чеся ненавиділа ту пору, коли хата повивалася мороком. Їй увижалося, що тоді вона, як одежу, приміряє на себе тіло свого покійного незрячого татка, будучи змушеною, як і він, жити лише відчуттями. А в Чесі серце було вельми зболене. Вона за найдорожчими та найлюбішими у світі людьми вже й так настраждалася… Тому, коли єдина в хаті лампочка згасала, Ярина, не зволікаючи, лопотіла до запічка, діставала старезний світильник, чиркала сірником, підпалюючи просмерділий гасом ґніт, — похапцем усе робила, щоб її доня не встигла повитися болючими спогадами…

«Такі, як Доброжанський, живуть не так, як ми, — думала Чеся, вправно орудуючи шпицями і, попри довколишню темряву, щоразу встромляючи їх у потрібні рівненькі петельки. — Терпимо все! Що тільки не звалюється на наші сільські голови… Що не злива, то світло пропадає. То, бач, електричні стовпи застарі — хиляться од надсильного вітру. Чи проводи заплутуються, або й рвуться, от і стається коротке замикання. Поки приїдуть ремонтники, то й ніч може минути! Я вже не кажу про буревії й розбиті деревами хатні дахи… Немає нам спокою, — зітхала. — Як не одна бідося, то друга настигає…»

У такі безпросвітні холодні вечори мусили полотнищенці при свічках і лампах ночі чекати. А що при тім абиякім світлі видко? Хіба обриси людські. Однак чутно добре одне одного, як ніколи за дня. Тому зазвичай при гасових лампах поліщуки балачки правили, у сімейних колах всяку всячину згадували й переказували…

Як ото в першій хаті:

— Чи ви чули, мамо, що той Андрій, який до Маріанни Мальованої ходив, а потім до Чесі Королівської, вже перед самою смертю, ото як видихував востаннє, в них трьох пробачення просив? — одного з післягрозових вечорів питала неню Чеславина однокашниця Галька, сидячи навпроти покривленої свічки, що миготіла в центрі такого ж нерівного стола.

— У кого це у трьох? — перепитувала мати Павлина, руки попід дорідними грудьми вісімкою зав’язавши.

— Ну в Маріанни, в Чесі і в Ярини, — уточнювала донька.

— А в Ярини чого? — не доходила жінка.

— Певно, чимось обидив, — широко позіхала Галя, сита щойно спожитими дерунами, присмаченими хрусткими шкварками та густою домашньою сметаною. — Бо того понеділка, коли їхав кіньми від Королівських, — Чеслави вдома не було, тільки Ярина. Так стара Гапка оповідала.

— Нічого я про се не чула, Галько, — відказувала Павлина, викладаючи просто на стіл свою повну пазуху, що скидалася на куплені з машини у кримського торгаша величезні кавуни.

Ними вельми любили ласувати поліщуки вересневої осені, бо тоді ці ягоди були значно дешевшими, ніж у серпні, й набагато смачнішими.

— То тре’ Гапку й питати, чим він тую Карликівну зобидити міг, — байдуже відповідала Галина мати.

— А я й спитаю, бо мені цікаво, — хутко відрубувала дівчина. — Бо то вже, видно, вельми щось недобре зробив, раз, бачачи на власні очі свого розпореного живота, не про біль, а про провини думав, — додавала.

— Галько, не згадуй мені того страхіття! — гримала на дочку мати, стукаючи по столу гладкими долонями. Від того її здоровецькі перса, мовби закручені хвацьким ударом м’ячі, відскакували врізнобіч, а тоді хутко поверталися назад.

А випадок, спом’янутий Галькою, направду був страхітливим. Коли Андрія поносив хтозна-чого оскаженілий жеребець, хлопець, як той листочок хирлявий, із підводи злетів і прямісінько на стовпець придорожній зі штирем, бозна-чого в нього вбитим, всеньким тілом настромився та й сповз долу. До самісіньких кишок нутро розпанахав. Хто бачив молодика умираючим, той дотепер од єдиної згадки здригається…

Тим часом у другій хаті:

— То теперка Маріанна Мальована за самим депутатом в області замужем? — питала бабка Маня діда Стефана.

— А чо’ за депутатом? Я чув, що за вельми великим начальником, — відказував на те старий.

— То ж депутат то і є начальник, куди вже вище? — розмірковувала бабка.

— Та він же в області депутат, не в столиці, — правив своє дід.

— Та, — кидала бабка Маня, — хіба є різниця?! Депутат — він усюди, як найбільший начальник…

Ну а в третій господі, якби принишкнути побіч її вікна та прислухатися, то там таке говорили:

— Щось рідше і рідше теперка приїздить з району до сестри Зіна Мальована, — казав хтось жіночим низьким, певно, старечим голосом.

— А чо’ їй уже їздити,