Пол Стюарт - Вокс

— Ліки… — проквакав Бурштинотоп. — Мої… ліки… — він знов закашлявся, ще голосніше, ніж перше.

— Уже даю, — озвалася Вогнецвітка, схопила летюче крісло і, кермуючи ним, забралася геть. Та перш, ніж пропасти з очей, вона обернулась і обдарувала Естеру усмішкою. — Не знаю, що б ми робили без ваших ліків, — зауважила вона.

Після їхнього відбуття Естера знов повернулася до Рука. Хлопець і досі стояв навколішки, понуривши голову і дивлячись перед себе невидющими очима. Естера однією рукою підвела Рукове підборіддя і ляснула пальцями другої.

— Сподіваюся, Бурштинотоп не переборщив, — буркнула вона, — як уже не раз траплялося. — Гобліниха відступила крок назад. — Устань! — скомандувала Естера.

Рук через силу зіп’явся на ноги.

— Слухаюсь, — покірливо протяг він.

— Добре, соколику, — промурмотіла Естера. — Як хочеш з а робити свою вівсянку, то мусиш гарно попрацювати. А тепер ставай до печі. Підтримуй вогонь! Пильнуй, аби добре горіло!

— Слухаюсь.

— Чудово! — вигукнула Естера. — Нап’явши дебелу рукавицю, вона відчинила пічні дверцята. Тугий струмінь жаркого сірчаного повітря вдарив Рукові в обличчя. Хлопець зіщулився, але не пустив пари з уст. — Авжеж, чудово, далебі, що так, — повторила Естера. — Бурштинотоп знає своє діло. Просто чудово!

Рук стояв стовпом перед піччю, весь заціпенілий, із некліпним поглядом. У голові в нього було порожньо, абсолютно порожньо: він навіть не усвідомлював, що не відає, що йому робити далі.

— Дрова, — долинув голос Естери. — Бери з купи дрова і підкидай їх у піч.

— Слухаюсь.

Рук підійшов до височенного стосу дров і взяв найближчу дровиняку. Оцупок був грубезний, незручний і майже удвічі важчий за хлопця. Крекчучи і сапаючи з натуги, він поніс його до печі. Приступивши до груби, спинився, перевів подих, натужився, стискаючи в обіймах шкарубкий оцупок і підкинув його вгору. Оцупок на мить завмер на краю овального дверного отвору, немовби вагаючись, падати йому назад на хлопця чи ні, а тоді, гойднувшись, упав з печі у жаристий попіл.

— Молодець! — похвалила Естера. — А тепер помпуй міхи — вгору-вниз, вгору-вниз. Отак… Потім підкинеш іще одне поліно — і так носитимеш їх і підкидатимеш у вогонь, допоки я скажу — годі. Затямив?

— Слухаюся, затямив.

Робота була каторжна. Раз по раз Рук двигав до печі важенні оцупки, висаджував їх угору і скидав усередину. І з кожною новою дровинякою піч палала жаркіше. Вогонь обпікав Рукові легені та шкіру, присмалював чуба…

А в голові німувала все та сама заморожена пустка, і ніяке полум’я не було над нею владне. Хоч тіло терпіло муки, мозок не реагував ні на що, крім Естериних команд.

— Ще одне поліно! — прорипіла стара гобліниха. — Та не барися! Щось ти задовго став чухатися!

— Слухаюся, Естеро. Рук подвоював зусилля.

Аж ось щось ворухнулося у мозковій пустці: на сніговому тлі немовби сяйнув ледь помітний проблиск свідомості. Блукай-бурмилові обійми розігріли його дух.

«Рук, — прошепотів він. — Ти — Рук».

Скарлючений у позі зародка в заспокійливих блукай-бурмилових обіймах, він не боявся стужі. Крижані пальці духоблудові повипалювали його спогади, його думки, сподівання і страхи, кошмари і мрії… Але вони не доп’ялися до того, що було важливіше і цінніше за решту знань. До сенсу його життя, його глибинної сутності… Одне слово, він знає, хто він такий.

Рук Човновод.

Його ще й досі захищали теплі обійми блукай-бурмила, того самого, що колись дав притулок йому, малому дитяті, яке заблукало саме-одне в Темнолісі…

Рук спіткнувся і впустив оцупок, що його тарабанив до печі. Голова йшла обертом.

Крига відступала. Рук виповз із теплих блукай-бурмилячих обіймів. Спогади, думки, відчуття — те все почало відтавати.

Знагла у вухах оглушливо загриміло, в очах сліпучо спалахнуло — і все стало прокручуватися навспак. Хто він був. Де він був…

— На сьогодні буде, соколику, — змилостивилась Естера, підозріло бликаючи на Рука. — Можеш лягати спати.

— Дякую, — відказав Рук, відчайдушно намагаючись приховати свою полекшу. Задушливий жар від палаючої печі вже починав дошкуляти його змордованому і геть охлялому тілу. Він не знав, скільки ще здужає протриматися на ногах. Неймовірним зусиллям, на яке пішли рештки сили, Рук висадив угору оцупок, що тримав у руках, скинув його у вогонь і завмер, чекаючи на нові вказівки.

Естера гучно прибила величезні круглі пічні дверцята, засунула засувку і повернулася до Рука.

— Спатимеш отам, — розпорядилася гобліниха, показуючи назад на низький стіл. — Під ним.

— Дякую, — сказав Рук.

Він доплентався до столу, нагнувся і, не переймаючись, заб’ється він головою об стільницю чи ні, заліз на своє ложе. Воно складалося з купи деревних остружок і тирси, насипаної просто на долівку, і, м’яке та тепле, вабило до себе. Рук ліг, згорнувся бубликом і глибоко вдихнув солодкавий деревний аромат. Повіки його злипалися, тіло неначе вгрузало в долівку.

Естера стояла над ним.

— Приємного тобі сну, маленький грубнику, та свіжих сил, — тихо прорипіла вона. — Завтра вони тобі не завадять. Бо сьогодні ти пильнував огню…

Рук обхопив коліна руками і підібгав їх чим ближче до грудей.

— Дя… кую, — прошепотів він сонно.

Рук поринув у пітьму. Розгублюючи одне по одному свої відчуття і втрачаючи зв’язок із зовнішнім світом, він поринав у глибокий сон без сновидінь. Естера бридко хихотнула:

— … а завтра годуватимеш дитятко.

Назавтра, ні світ ні зоря, Рук ураз прокинувся: щось тверде й гостре шпирнуло його в бока. Він різко розплющив очі.

На мить його опанувало збентеження. Де він лежить? На купі деревної тирси абощо? У спину шпирнуло вдруге — гострий різкий укол.

— Ой! — голосно закричав Рук і перевернувся.