Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Оце? — нахмурився він. — Саме таким я повернувся з відкритого неба. Видовище не з приємних, га?

— Я… я не знаю, — розгубився Живчик.

Сльота знизав плечима.

— А хоч би й знав, то що, — зауважив він.

— Але ж ти докоряєш мені, що я затяг тебе всередину тамтого смерчу?

— Ні, капітане, — заперечив Сльота. — Я ж погодився сам із вами йти. То був мій вибір, — він помовчав. — Хоча, зізнаюсь, я розчарований, що вам невтямки, як ми обидва повернулися до Світокраю.

— Я знаю тільки те, що мені розповідали інші, — сумно зізнався Живчик. — Коли ми линули в нічному небі, то скидалися на вісім падучих зірок. Принаймні так мені це описав Професор Темрявознавства.

Сльота примружив своє вціліле око. Пошрамовану плоть тіпнула мишка.

— Професор Темрявознавства? — перепитав він.

Живчик кивнув головою.

— Він бачив, як кілька з них упало в Нижньому місті — ти, Смілоголов, Тарп Волопас і, можливо, був ще хтось четвертий. Решта полетіли далі. Вони впали десь у Темнолісі. Я заприсягся відшукати вас усіх. І бачите, трьох уже знайшов. Це навіть більше, ніж я міг сподіватися.

— Сподіватися, — гірко озвався Сльота. — Я вже навчився жити й так. Зрештою сподіваннями оцього не загоїш, — він легесенько провів пальцями по жахливих близнах.

Кулькап відвернувся.

— Мені були нестерпні як ті очі, що витріщалися на мене, — Сльота повернувся до Кулькапа і Тарпа Волопаса, — так і ті, що відверталися, не витримуючи мого вигляду. Тож я подався до підземних каналізацій, аби знайти там сховок. А Смілоголов — треба віддати йому належне — пристав до мене.

— Куди він, туди і я, — віддано прогарчав Смілоголов.

— Ми опікуємося один одним, — вів далі Сльота. — Тут, під землею, без цього не обійтися, — додав він похмуро.

— Так само, як професор, перепрошую… Живчик опікується мною, — втулив Кулькап, обертаючись назад. — Без цього часом не обійтися навіть у Санктафраксі.

— Санктафракс, — промовив Сльота, стишуючи голос. Його погляд затуманився. — Я також колись плекав мрію обійняти якусь посаду в плавучому місті вчених. Та ба, там важить не те, що ти знаєш, а те кого ти знаєш, — він гірко зітхнув. — А я не знав нікого.

З глибини цистерни долетів запах горілого. Смілоголов прожогом кинувся до плити і вхопив сковорідку.

— Вечеря готова, — оголосив він.

— Тілдерячі ковбаски, — докинув Сльота.

— Мої улюблені! — зрадів Живчик і тільки тепер зрозумів, який він голодний.

Смілоголов поділив ковбаски, покраяв хлібину і повернувся, тримаючи в руках п’ять тарілок. Він роздав їжу.

— У нас є карафка чудового вина марки «Заболонь», яку я тримав для особливих оказій, — сказав Сльота. — Смілоголове, наші найкращі келихи, будь ласка.

— За команду «Позасвітнього гарцівника», — проголосив Живчик, коли всі піднесли добрі повні. — За тих, хто вже знайшовся, і за тих, кого ще доведеться знайти.

Решта всі дружно, з дорогою душею, приєдналися до тосту, і кожен пригубив солодку золотаву рідину.

— А-а-а! — протяг Тарп Волопас, утираючи свої баки затиллям долоні. — Просто диво!

Навіть Кулькап оцінив тонкий терпкуватий букет вина, а коли трохи пізніше вони взялися до сочистих тілдерячих ковбасок, до нього теж дійшло, як він зголоднів.

— Смакота! — проплямкав він, відриваючи кавалок ковбаски і беручи окраєць хліба. — Сма-ко-та невимовна!

Живчик повернувся до свого пошрамованого стерничого:

— Мушу сказати тобі, Сльото, ти з честю вийшов із жахливої ситуації, в якій опинився. І ти, Смілоголове, також. Молодці! Але ти не можеш далі лишатися в оцій жалюгідній норі, а надто коли вас обох покалічено через мене. Настане день, коли я знов командуватиму кораблем, і ви знову будете моєю командою. Та поки що я маю дізнатися про долю решти кораблян.

— Ми йдемо з тобою, — заявив Сльота.

Смілоголов і собі енергійно закивав головою.

— Куди ви, туди і ми, капітане Живчику, — підтримав він товариша.

— Тільки не тепер, Смілоголове, — лагідно відповів Живчик. — Щоб твоя нога загоїлася, потрібен час.

— Отже, нам слід лишатися тут, — глухо підсумував Сльота. Помахом голови він показав на склепінчасту стелю. — Бо там, нагорі, нам нічого не світить.

— Ну, чого ж? — заперечив йому Живчик. — А Санктафракс?..

— Сан… Санктафракс? — мало не відібрало мову Сльоті. — Але…

— Як ти, Сльото, слушно зауважив, головне, кого, а не що ти знаєш. Я знаю Професора Темрявознавства. А ти знаєш мене.

Сім’якрил Сльота аж рота роззявив.

— Я напишу тобі листа, а ти передаси його Професорові з рук у руки, — він пошукав очима по кімнаті. — Сподіваюсь, у тебе знайдеться все потрібне для цього?

— О, так, — заметушився Сльота. — Папір та чорнило найвищого ґатунку, плюс найкращі пера снігуна. Я зловив кількох птахів, коли ми ходили по харчі.

Живчик усміхнувся:

— Ви залишитесь у моєму кабінеті, що в Школі Світлознавства і Темрявознавства, і чекатимете на моє повернення. Мабуть, Професор не пропустить нагоди провести з вами кілька дослідів — гріх було б не з’ясувати механізму світіння, — та загалом вам ніхто не докучатиме. Як вам така пропозиція?

— Звучить дуже принадно, капітане, — зізнався Сім’якрил Сльота. — Справді, дуже принадно.

— Справді, — луною озвався Смілоголов.

— Так, Смілоголове, — Живчик уже звертався до гобліна. — Оскільки ти колись уже працював там охоронцем, то повинен знати Санктафракс як свої п’ять пальців. Затям собі: до Професора Темрявознавства ти скрадатимешся потайними вулицями та стежками. Не варто зайвий раз потрапляти на язики злорікам-професорам. Тарпе, — повернувся він до