Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

— Ви ще обмовилися про якесь там божевілля, — нагадав Антон.

— Про це пізніше, — Юлія додала до купки недопалків іще один. — Тоді ми з Крамарем просто обмінялися люб’язностями… Ну, а кілька місяців тому в мене з’явилися ще одні перспективні іноземні партнери. Французи. Вже не знаю, як вдалося винюхати про них Ігорові Борисовичу, тільки він під час однієї зовсім випадкової зустрічі місцевих підприємців у мерії так, ніби між іншим, натякнув: варто цим французам дізнатися про проблеми мого братика, і взагалі — про існування такого персонажа, співпраця з ними стане для мене досить проблематичною. Надто вже вимогливі вони до біографії партнерів, надто галантерейні. Натяк прозвучав не просто так. Крамар не лише хотів узяти реванш за ту історію — йому реально стали потрібні мої київські контакти, хоче перебити тендер на постачання своєї горілки в нову мережу мінімаркетів. Криза, знаєте, правила гри міняються…

— Чим це вам загрожує? Адже братик десь вештається світами…

— Ось і я про це: Крамар пообіцяв, що при потребі знайде Руслана. А тому нічого не варто зробити мені якусь відчутну подлянку.

— Навіть попри те, що ви даєте йому гроші?

— Саме через це! Зрозумійте нарешті: брат так чи інак залежить від мене. Про наші стосунки все місто знає. Особливо — Крамар, близький до начальника міліції. Варто Ігорові Борисовичу запропонувати Русикові, умовно кажучи, на двісті доларів більше, ніж моє звичайне відкупне, і той виконає будь-яке прохання Крамаря. Потім, звісно, спробує сісти йому на шию і присмоктатися, як до мене. Ось тільки з Ігорем Борисовичем такі номери не пройдуть. Зв’язатися з людиною типу Крамаря і качати свої права однозначно означає підписати собі вирок.

Нарешті рівняння склалося в голові Сахновського.

— Так. Ви вважаєте, що цей ваш Крамар…

— Не мій…

— Нехай не ваш — просто Крамар, — легко виправився Антон, — отже, ви думаєте, що Крамар напряму причетний до історії з появою і зникненням вашого, прости Господи, брата. Тим більше, що хтось повідомив про його викрадення. І лише одного пан Крамар не врахував — що викрадений ним «товар» може зіпсуватися швидше, ніж треба. Хто б не були викрадачі, вони не взяли до уваги хворе серце Руслана. І, головне, ви не можете піти з такими підозрами в міліцію, бо Ігор Крамар, якого ви підозрюєте, дружить із вашим головним міліціонером. Тому, наскільки я знаюся на людях, Крамар увімкне захист. А в такому разі першою підозрюваною ви можете опинитися не гіпотетично, а цілком реально. Все так?

— У логіці вам не відмовиш. Швидко кумекаєте.

— Лікарі, особливо хірурги, повинні швидко приймати рішення. Бо кожне з таких рішень — це людське здоров’я і навіть життя. Тепер поясніть, для чого я повинен зустрітися з Крамарем.

— Бо потому як мені подзвонила вночі невідома жінка, я сама намагалася це зробити. Та спочатку Ігор Борисович майнув на тиждень за кордон і не брав трубки мобільного — роумінг дорогий, а він — людина економна. Потім, коли повернуся, мої дзвінки просто скидав. Спроби вийти на нього через інших працівників — секретарку чи там заступника — теж провалилися. Не буду ж я чатувати на нього біля офісу і потім прориватися через охорону на очах у купи глядачів? А у нього є охорона! В мене, між іншим, нема. В Жашкові приватні особи, в тому числі підприємці, взагалі не практикують охорони. У нас мер без охорони ходить, треба — міліцію приставлять. Тож Ігор Крамар у цьому плані єдина і неповторна ОП.[1]

— Хто-хто?

— Персона, яку охороняють, — зітхнула Гараніна. — Ви, лікарі, перші за кількістю вживання професійних абревіатур. Тому про те, що бувають інші скорочення, ви й гадки не маєте.

— Для чого мені знати жаргон бодигардів? Ви праві — свого з головою вистає. То значить…

— То значить, — продовжила Юлія, — ви подзвоните Крамареві. Домовитесь про зустріч, поки що — від свого імені. А при зустрічі постарайтеся пояснити йому: з ним хочу зустрітися особисто я. Обговорити питання, пов’язані зі смертю мого брата. І порозумітися. Якщо Крамар тут ні до чого, в чому я дуже сумніваюся, тоді я почну тиснути на міліцію — справу на гальмах вони не спустять. Все ж таки йдеться про мого рідного брата, до якого я не змогла бути достатньо доброю за життя.

Тому хоч з’ясую обставини його смерті. Якщо ж Крамар причетний до цього — я так само переконана, що смерті Руслана він не хотів. Принаймні не такої і не тепер. Тому людина, яка це зробила, просто повинна залишити місто. Хто б це не був.

— А видати міліції — ні?

— В ідеалі — так, але не вийде. Крамар себе не підставлятиме в такий спосіб. І головне — якщо Ігор Борисович піде на таку угоду, я готова допомогти йому з тендером. Ось такі торги.

— Це — все, що від мене вимагається?

Гараніна усміхнулася кутиками губ.

— Здається, пане Сахновський, ми домовилися: я від вас нічого не вимагаю. Лише прошу: зустріньтеся з Крамарем, передайте моє прохання. Щойно він пристане на мою пропозицію, ваша проблема з будинком вирішиться легким порухом руки. Бачите, як у нашому житті й у нашому маленькому містечку все пов’язане. То як, можу я на вас розраховувати?

Антон зробив кілька кроків кімнатою. Дійшов до стіни, сперся на неї плечем.

— Ну, а мені здається — ви втягуєте мене в якийсь поганенький детектив.

— А ви любите хороші детективи?

— Я взагалі не люблю детективів. Гострих відчуттів мені вистачає