Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

— Еге ж, — кивнула вона. — Але, схоже, не зовсім стороння… Мого мертвого брата знайшли в підвалі вашого будинку…

— Не мого.

— Він же буде вашим! Коли це все закінчиться, я допоможу вам залагодити будь-які справи, пов’язані зі спадщиною, з нерухомістю, взагалі — будь-які. Не хочу хвалитися, та в Жашкові й районі для мене мало неможливого. Щойно все з’ясується, я заберу заяву, поговорю з Костюком і прокурором, вони спустять справу на гальмах і зітхнуть із полегшенням. Не така вже фігура мій нещасний братик, аби за ним так сильно побивалися. Справу згорнуть — успадковану вами хату, так би мовити, розпечатають. І якщо ви надумаєте її продавати…

— А якщо в мене інші плани? — різко перервав жінку Антон.

— Он як? — вона, здається, зовсім не здивувалася. — Які саме, коли не секрет?

— Секрет. Якщо я проти своєї волі опинився втягнутим у ваші родинні таємниці, сімейні трагедії та особисті справи, це зовсім не означає, що я збираюся пускати вас у своє життя!

— Здаюся! — Юля піднесла руки догори. — Робіть, як знаєте і що хочете. Ось тільки поки будинок опечатаний, жодна ваша задумка не здійсниться. Допоможіть мені, і процес прискориться.

— Гаразд, — зітхнув Сахновський. — Ви справді бізнес-леді, вмієте торгуватися і переконувати. Чого ви від мене хочете?

— Лише чоловічої допомоги.

— Цвях забити чи шафу пересунути? — ядуче поцікавився Антон.

— А у вас ось такі уявлення про чоловічу допомогу? — Гараніна, здавалося, не зреагувала на іронію. — Тоді не дивуюся, чому жінкам у нас доводиться рулити набагато серйознішими речами… Справді, якщо чоловік годиться лише для того, аби забити в стіну цвях чи пересунути шафу…

— Ближче до справ, пані Гараніна.

— Гаразд, пане Сахновський. Я хочу, аби ви зустрілися з одним тутешнім бізнесменом. Такий собі Ігор Крамар.

— Юліє, позиція «я хочу» — не для цієї ситуації. Ви просите мене про допомогу, — уточнив Антон.

— Добре, — кивнула вона. — Ви типовий сексист, але хай. Якщо фраза «я прошу» потішить ваше чоловіче самолюбство, нехай так буде.

«Але все одно в результаті він зробить, як я хочу», — додала вже про себе, аби не дерти коти зі справді єдиною людиною, здатною їй зараз допомогти.

— Ви не знаєте Крамаря? — запитала про всяк випадок.

— Чому це я повинен знати якогось Крамаря?

— Бо саме з ним ви вчилися в одній школі.

— Мабуть, у різних класах, — відрубав Антон. — Давайте домовимося, Юліє: я не шукаю тут однокласників через однойменний сайт. Шкільних друзів у мене не було. Вірніше, були, але жоден із них тепер у Жашкові не живе. Взагалі я був у школі не дуже компанійським підлітком. У мене теж складна сімейна історія, яка від вашої відрізняється тим, що мої родинні скелети не опиняються в чужих шафах. Я не надто образно висловлююся?

— Все нормально. З містом свого дитинства ви не хочете мати нічого спільного, я правильно зрозуміла?

— Неправильно. Але ми ж домовилися: вас це не стосується. Ваш брат, бачте, псував життя оточення ще живим. Та навіть своєю смертю примудрився зіпсувати купу життів, моє — перше в переліку.

— Так уже й зіпсував? Слухайте, Сахновський, без церемоній — кажіть, я можу допомогти.

— Проїхали, — відмахнувся Антон. — Сам упораюся. Значить, Ігор Крамар…

— Ігор Крамар, — Гараніна взяла ще одну цигарку, вкотре закурила. — У скажені дев’яності починав як бандит. Сидів, але недовго — вдалося викрутитися. Власне, то був такий фінт вухами: швиденько сів через дрібниці, аби уникнути серйозніших звинувачень. Потому як суд відбувся і Крамар пішов на зону, частину наближених до нього людей постріляли, хтось узагалі досі вважається зниклим безвісти, а нічого не варта шантрапа отримала на всю котушку. Тож коли Ігор Борисович вийшов, тих, хто знав про його минуле більш ніж треба, вже не було. Зате з’явилися нові люди, звідкись спливли капітали, Крамар зайнявся бізнесом.

— Конкурент?

— Боже збав, наші шляхи не перетинаються. Здається, тепер Крамар все ж таки більше схильний до легального бізнесу. Хоча колишніх бандитів не буває. Власне, це я і сказала кілька років тому одним серйозним іноземцям, котрі мали намір робити інвестиції в алкогольний бізнес. То — сфера інтересів Ігоря Борисовича, його територія. Іноземці шукали партнерів, хтось підказав Крамаря, але вони хотіли отримати інформацію про нього від сторонніх осіб. Ну, я і сказала, що знала і що вважала за потрібне.

— Ви зруйнували чужий бізнес?

— Лише попередила своїх зарубіжних партнерів, що їхні колеги можуть наразитися на проблеми, якщо почнуть робити спільну справу з людиною, за чиїми плечима — кримінальне минуле. Не переживайте, Ігор Крамар і без того нормально стоїть, спиртозаводи — його парафія. Але іноземні інвестиції втратив, — Гараніна розвела руками. — В нас була після того розмова…

— Погрожував?

— У вас досить приблизні уявлення про нинішні часи. Тепер навіть учорашні бандити одне одного не лякають. Сьогоднішніх відморозків вистачає, і це таких, як Крамар, між іншим, дратує. Тому він дружить із місцевою міліцією.

— Ага, корупція жашківського розливу!

— Чого б я шкірилася? Крамар — все ж таки вчорашній бандит. А сьогодні — бізнесмен, який у владу не лізе. Пропонували стати депутатом міськради, райради — відмовився. Правильно, краще триматися в тіні, подалі від так званих державних справ, і контролювати якогось лояльного депутата чи навіть кількох. Що Ігор Борисович, між іншим, і робить.

— Так у вас тут ще й велика політика!

— Велика, маленька — без різниці. Головне — Крамар запанібрата з начальником міліції. Ви його бачили, Костюк… Не те щоб вони зовсім друзі, але, хай там як, зі своєю проблемою до Костюка я не піду. Я ж казала на початку нашої розмови — я не