Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

війну. Ще до прибуття учених в легіон «Кондор» Лауренц здогадався, що ця війна готується проти Радянського Союзу. Могутні чотиримоторні машини, які випробовували в Іспанії, недвозначно свідчили про це. Бомбардувальники з великим радіусом дії призначалися, звичайно ж, не для нальотів на Париж чи Варшаву.

Бородань колупався у люльці. Крамар сонно дивився поперед себе, підперши долонями підборіддя.

Напевне, йому не слід категорично відхиляти пропозицію, міркував Лауренц, крадькома кидаючи проникливі погляди то на одного, то на другого. Вони ніби не схожі на людей, що пускають від себе живим того, хто заглянув у їхні карти. Багато існує способів непомітно прибрати небажаного гостя.

— Ну? — квапив ельзасець.

— Очевидно, вибору мені немає. Яка ж платня буде пруссакові?

Враз крамар струснув з себе дрімоту, якусь мить зосереджено дослухався, тоді поспішив до вікна. Із табору долинули збуджені чоловічі голоси. Пронизливо скрикнув верблюд, десь біля хижок хрипло загавкав сполоханий пес.

Лауренц з бороданем одночасно посхоплювалися із стільців і кинулися до дверей. У цей момент на порозі з'явився захеканий туарег. Його обличчя було відкрите. Коричнева зморшкувата шкіра рясніла потом. У темних очах палахкотів страх. Туарег, задихаючись, промовив кілька слів. Бородань з крамарем ураз зблідли.

Даремно силкувався Лауренц збагнути щось із мови туарега, одного з тих чотирьох, що відразу по вечері вирушили в дорогу.

Бородань раптом звелів власникові крамниці сідати до рації. Той спритно одягнув навушники і нервово заклацав кнопкою передавача. Безладне скрекотіння морзянки сповнило кімнату, випурхувало в темряву.

— Ходімо! — звернувся бородань до інших.— Ті сучі сини не ждуть. Треба негайно рушати.

Вони швидко перетяли сад. У таборі панувала безладна метушня. Верблюди були майже нав'ючені. Від криниці два туареги несли наповнені бурдюки. Гамід, осідлавши свого верблюда, тепер затягував підпругу на Лауренцовому мегарі.

— Е-о-а! Е-о-а!

Важко гупаючи копитами, в сіро-голубу темряву вирушили верблюди з вантажем. Лауренц саме сідав на свого мегарі, як здаля долинули три глухі постріли. Мов заворожений, повів він очима по небу, що враз освітилося. Наче комети, злетіли над чорними кронами високих пальм вогняні кулі ракет, розсипалися зеленими осколками і, гаснучи, попадали на землю.

В цю мить тишу розірвала кулеметна черга.

Розділ VIII

Крап підвівся, недбало засунув до кишені руку і вийшов з-за стола. Зупинився він перед чоловіком, що зсутулено сидів на стільці. Якусь хвилину пильно розглядав його і, не виявляючи ніяких емоцій, замахнувся й ударив кулаком по змореному старечому обличчю, потім ще раз, ще й ще...

Ганс Кляйнерт більше не кричав. За вісімнадцять годин безперервного допиту він зробився майже нечутливим до болю. Тільки трохи підняв голову і з-під важких повік дивився у вікно. Коли його везли із камери, над покрученими вулицями й провулками Веймара густішали сутінки. А звідси він бачив, як ліхтарне світло прорізало нічну темряву. Згодом над річкою здійнявся й поволі розсіявся ранковий туман. А тепер уже світило передобіднє сонце, осявало міст, сріблило блиском зелене листя, блискітками грало в спокійних хвилях річки. Запитання не мінялися, мінялися тільки гестапівці, що допитували. З годину тому з'явився Крап.

— Ти тварюка, Кляйнерте! — співчутливо промовив молодий гестапівець із застиглою в куточках губів посмішкою.— Скільки витерпів, а врешті-таки заговориш. Б'юсь об заклад — заговориш!

Втома кам'яною брилою давила на Кляйнерта. По запеченій кров'ю бороді з носа потекла свіжа червона цівка. В очах захиталися й попливли сірі обриси вікна, стола, гестапівця. Язик лежав у роті, мов зів'ялий листок.

— Не хочеш утямити своїм комуністичним черепком, що у тебе зараз останній шанс.— Крап помішав ложечкою каву в чашці, пильнуючи примруженими очима кожен порух на обличчі в'язня.— Припустимо, що ти через свою впертість усе витерпиш. Тоді нам доведеться повернути тебе назад у табір. А клімат у каменоломні смертельно шкідливий. Не мине й двох тижнів, і ти, як і твій товариш Юрген, помандруєш у димар. Тож не прикидайся червоним героєм. Як прізвище людини, що передавала тобі інформацію про наслідки ваших диверсій? Де ви зустрічалися? Коли ти востаннє бачив Фреда Лауренца?

Кляйнерт ледве ворухнув губами.

— Пити,— прошепотів він, уже не маючи сили навіть розплющити очі.

Біля чашки стояв великий термос. Крап відкрутив ковпачок, витяг корок. У ковпачок повільно налив кави, чорної, гарячої.

— Ну, то як звати зв'язківця? — Він обережно поставив на стіл каву, але руки не забирав.— Одне прізвище — і повернення на Еттарсберг відпаде, Кляйнерте. Твою справу передадуть у звичайний суд. Присудять якихось п'ять років позбавлення волі, але не буде катувань, каменоломні, крематорію. Одне прізвище, і все це залишиться позаду... Невже тобі набридло життя?

В'язень насилу підняв важкі повіки, подивився на каву й проковтнув слину.

— Ніякого Лауренца я не знаю! У всякому разі, я не можу пригадати. Дайте ж!

— А зв'язківець?

— Не знаю, про кого...— Кляйнерт затнувся. Скрипнули двері, і з суміжної кімнати увійшов якийсь чоловік. В'язень утомленими очима подивився на нього. Ні, цього ще тут не було.

Крап сполохано зірвався зі стільця.

— Гауптштурмфюрер!

Жалібний погляд Кракмеєра блукав між підлеглим і в'язнем. Вигляд у нього був ще хворобливіший, ніж звичайно.

— Скільки триває допит? —