Микола Смоленчук - Смутна доба

Стояла нежарка середина серпня.

Спостерігати за головною дорогою завжди цікаво. День лиш починався, та рух по самборовському шляхові на Львів був жвавий; відколи козаки приїхали з Кульчиць, проскочив десяток карет у супроводі пахолків, опустився до міста довгий обоз[103] з дбайливо запнутими підводами, двічі їхали великі шляхетські загони, але не ті, на кого чекали біля придорожньої корчми київські козаки.

Дарма думав Тарануха, що про виступ шляхетського рушення знав він один: біля корчми, що ховалася під височенними осоками, зібрався цілий натовп, усі чекали видовища. Тарануха радів — козаки загубилися між простолюду, коней вони лишили за корчемним двором.

— Погляньте, їдуть!

— Хтозна, може то й не рушенці.

Звідси добре було видно тісні квартали містечка, церковні шпилі за фортечними стінами на одному з пагорбів коло Дністра.

— Оце вже вони!

— Перша, друга, третя сотні! Ого скільки їх!

Тарануха міг не рахувати — Левко казав, що у царевича не так уже й багато війська, тисяча шістсот вершників. У князя Острозького при його поїздках на сейм збиралося більше. Та й військо, що рухалось на них по дорозі, інформував Левко, — такий набрід[104], що йому не можуть дати ради.

— Десята сотня! Дванадцята! — вигукували коло корчми.

Шляхетське рушення підійшло зовсім близько — вояки гонорові, набундючені, досить пошарпані, та й зброю мали абияку, у більшості одні шаблі. Хоча на душі було невесело, бо з Московії надходили невтішні вісті. Уряд Годунова розклався повністю, царя ніхто не слухав, Дмитрія чекали навіть бояри. І з таким мізером царевич міг принести багато зла.

Перша сотня минула корчму, строкато одягнена шляхта вдавала, що не помічає натовп, те, мов, їх не обходило.

— Ці навоюють!

— З дівками! — реготнув хтось.

У четвертій сотні Тарануха побачив Левка з козаками, рухались вони кучно, у двох рядах. Тимко звів руку. Те його не видало — піднятих рук було багато. Хлопці мали йти зі шляхетським рушенням, куди воно, туди й козаки — такий наказ київського воєводи.

За четвертою царською сотнею рухались карети, перша царська, за нею екіпажі Мнішеків, батька і сина, та Вишневецького.

Козакам набундючені вершники набридли.

— Передай, хай усі йдуть до корчми обідати. Хтозна якою буде дорога?!

Коли останній загін зник за пагорбом, Тарануха наказав козакам сідлати коней.

Йшов четвертий день походу, а передові сотні шляхетського рушення ледве добралися до Львова. Власне, місто лишилось збоку, десь вище, а обоз та шляхетські сотні царевича і Мнішеків уже другий день чекали, коли всі зберуться докупи. Харчові запаси, що мали в обозі, вирішили до московських кордонів не чіпати, шляхта була на стації в прилеглих до шляху селах, тобто з першого дня пішли грабунки і гульбища з п'яними бійками, ґвалтуванням та вбивствами.

Перед тим нашестям селяни почали розбігатися по лісах, кидаючи напризволяще свої двори і все нажите, а окремі села чинили збройний опір.

На черговому сеймі львівські посли скажуть, що татари своїми наскоками не зробили стільки безчинств, як ополчення московського царевича.

І, нарешті, це посольство. Біля карети Мнішеків збилася добра півсотня місцевої знаті, котрі прибули зі Львова у супроводі великого жовнірського[105] загону. Посол львівського воєводи, оточений шляхтичами та урядовцями, наступав на Мнішека.

— Пан воєвода наказав застосувати проти вас збройну силу, якщо ви не наведете належного порядку. Пан воєвода просив нагадати, що ви, князю Юрію, львівський староста, то й ваших інтересів торкається!..

На царевича львівський посол не звертав уваги, демонстративно звертався до Юрія Мнішека, показуючи, що той займає панівне місце.

— Ви хоч щось можете зробити, князю? Бодай зібрати їх докупи, сто дяблів!..

— Князю, ви пройшли по моїх землях, як таті