Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

Безрукий у музеї надовго затримався біля крісла дракона і не впізнавав його. Дракон був зовсім не такий, як тоді, опівночі. Він був спокійний і добрий. Спустошений якийсь. Наче виконав місію і тепер на заслуженому відпочинку. Насолоджується увагою.

— Чому ви не попередили, що йдете в історичний? — налетіла на Безрукого Стійка, коли він повернувся із студентською братією в інститут.

— Ви дуже добре знаєте, що в мене на сьогодні запланована екскурсія в музей.

— Не вказано, в який!

— А це суттєво, Бориславо Болеславівно?

— Суттєво. Бо порядок — є порядок.

Лев спішив до схвильованого вундеркінда, тому ввічливо здався. І ще тому, що доводити щось Стійкій — марно колошкати собі нерви.

— Вибачте, будь ласка. Більше такого неподобства не повториться.

— А що ви там побачили? — запитала розтоплена покірністю Безрукого Стійка.

— Експонати, — відрубав Лев.

Борислава Болеславівна, як метикувата жінка, збагнула, що розмови не вийде, тому демонстративно грюкнула дверима. Сподіваючись, що посіє в Безрукому зерня винуватості. А доцентові була по цимбалах її демонстративність. Він нашвидкуруч зібрав свої інститутські манатки і помчав до оперного, де його чекало юне світило української науки.

Борис переступав з ноги на ногу, ніби йому приперло в туалет.

— Хочеш «а-а»? — Безрукий поплескав хлопця по плечу. Звертався до нього, як до маленької Ганнусі. — Можу організувати.

— Мені не до жартів, Леве Львовичу!

— Тоді я тебе пригощу обідом, ти подобрішаєш, і я тебе спокійно вислухаю.

Вундеркінд, як не дивно, апетиту не мав. Хоча уплів декілька страв до крихти, ще й хлібом вилизав тарілки.

— Така делікатна справа, що я не знаю, з чого почати...

— Почни спочатку, — порадив Безрукий.

— Я випадково побачив на проспекті Свободи, поблизу пам'ятника Шевченку, дівчину, що годує голубів.

— Гарна дівчина, робить добру справу.

— Вона схожа на Марі...

— Буває.

— Вона там кожного дня. Або вранці, або ввечері...

— І що?

— Леве Львовичу, ви клеїте дурня чи ви безсердечний сухар? — розчарувався вундеркінд.

І тут Безрукого осінило.

— Борисе, ти закохався! — вигукнув Лев.

— Тільки прошу, не глузуйте. Бо ще недавно ви були такі самі. Коли упадали за Марі.

— Яке глузування, юначе? Хіба я не розумію?

— Тоді допоможіть мені... Бо я, коли її бачу, втрачаю дієздатність. Ноги стають ватяними, підкошуються. Серце калатає, аж вискакує з грудей. Я... я без поняття, що робити...

— Підійди до неї, скажи «привіт». Ляпни щось, як ти вмієш.

— Не можу...

— Що означає «не можу»? Через силу. Ти ж постійно довбеш мене: діяти! діяти! діяти! То дій.

Борис винувато опустив голову. «Забула корова, як телятком була, — подумав про Лева Львовича. — Яку коротку пам'ять мають ці нещасні люди...»

— А як ви зізналися Марі? — запитав по паузі.

Безрукий розгубився:

— Я їй ні в чому не зізнавався. Вона сама все знала.

— А хто вас звів? — допитувався Борис.

— Привид, слідчий, психіатрична комісія... І доля, слава Богу.

— У мене їх немає, — зробив висновок вундеркінд.

— Знаєш, брате, я в цих сердечних ділах не дуже. Кульгаю по повній програмі. Тут без Марі не обійтися... — підкинув ідею Лев.

— Ви так думаєте?

— Я так знаю. Але перед тим ти мусиш мені це нещасне дівча показати. Я маю пересвідчитися, чи воно варте такого ботанічного опудала, як ти.

— Тоді ходімо на проспект Свободи. Вранці її не було. По ідеї, має бути під вечір...

Це було не дівча, а диво! Викапана Марі! Джинси і футболка сиділи на ній, як боги на троні!.. Струнка, мелодійна, хвиляста! Лише набагато легша і прозоріша... Не обтяжена життєвим досвідом...

Навколо дівчини пританцьовували голуби. Вона їх годувала, усміхалася і щось розказувала. Емоційно, з жестами, наче виступала на сцені перед людьми. Ні, перед людьми так чисто не вийшло б... Перед ангелами...

— Знаєш, малий, тепер я тебе розумію... Я теж не зміг би...

— Отож-бо... — Борисові трохи полегшало. А от він уже, грішним ділом, подумував, що безнадійний...

Борислава Болеславівна після декількох безсонних ночей сказала собі: «Раз ти любиш у всьому порядок, то коли вже влипла в аферу з привидами, роби так, щоб був порядок». Від того їй полегшало, вона прийняла себе, обдурену і нещасну, такою, яка вже