Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

мають здатність піднімати планку настільки високо, що втілити їх у нас виходить хіба що в думках. Надзвичайно втішені власним героїзмом ми якийсь час почуваємося супергероями. Нас захоплює прояв власної сили волі, якої раніше не вистачало, а оскільки виконання постанови зазвичай віддалене в часі, це нагода гордо випнути груди й заздалегідь насолодитися звитягою. От тільки пізніше настає критичний момент. Момент істини. І благородне рішення опиняється серед тих, які так і не дочекалися реалізації.

Трохи сорому, але це несильний сором. Адже пробачати самому собі так просто.

«Це ж не конче робити сьогодні... — переконував себе Міколай, коли, вийшовши з автобуса, вирушив у бік ділянок, а його впевненість танула з кожним кроком. — Пізно вже, а завтра нікуди не дінеться».

521 Щенслівіце

Наступного дня була субота, і все ускладнилося ще більше. Міколай продовжував уважати, що похід на ділянки — не найкраща ідея. Він волів вирішити питання на нейтральній території.

«Найкраще було б у школі», — переконував він себе із самого ранку і — абсолютно закономірно — дійшов нарешті висновку, що ані сьогодні, ані завтра немає сенсу йти до Меланії й говорити. Утім, справа була не в годині й не в дні тижня. Ця ситуація стала надто складною для нього. Хлопець волів упиватися своїм горем і не помічати чужих, набагато важливіших проблем. Тому він почувався винним. Йому важко було зізнатися в цьому самому собі, а піти й сказати вимагало сили волі, якої Міколай не відчував. Не маючи досвіду в таких речах, він діяв інстинктивно, тому його реакцією стала втеча. Він думав, що просто виграє час на роздуми, але насправді лише все ускладнював. Шукаючи марних виправдань власній боягузливості, він забезпечив собі постійні муки сумління й мусив їх глушити, постійно вигадуючи нові вагомі причини, які не давали йому щиро визнати свою помилку.

Він уже майже йшов до неї, та в останню мить збіг з мосту, сів у 523-й і з пересадкою в центрі поїхав на Щенслівіце. Дорогою старався не думати про Меланію й цілковито зосередився на подорожі. Цього разу він стежив за трасою й гадав, чи на кінцевій побачить знайому наліпку. Загадковий «QuaietSquad» його не підвів. Трохи потерта й менш помітна, ніж на Повонзках, наліпка й тут красувалася на розкладі.

ТИ ЗАВЖДИ

У ЦЕНТРІ

ВСЕСВІТУ

2002.05.12

12/85

QuaietSquadVleps

«Змінюється все, окрім підпису? Загалом, логічно», — вирішив він роздумуючи, куди податися далі.

* * *

Йоланта Вербицька не одразу помітила, що з Міколаєм коїться щось дивне. Він завжди був потайний і мінливий. У хорошому настрої — хоч до рани прикладай, у поганому — краще оминати десятою дорогою. Вона намагалася якось згладжувати цю його рису, але жодні методи не діяли, Малий дедалі більше замикався в собі, додому повертався чимраз пізніше, сидів за зачиненими дверима своєї кімнати, удавав, що робить уроки, і майже не виходив. Чим він займався? Стирчав перед комп’ютером або тупо передивлявся дурні мультики на Cartoon Network. Та що він робив цілими вечорами? Де лазив удень? Вона вирішила скористатися першою зручною нагодою, щоб поговорити з ним про це. А поки що непомітно спостерігала, і побачене її тривожило. Вона боялася, що Малий зв’язався із невідповідним товариством і, виправдовуючись зламаною рукою (щоправда, цього не можна було заперечити), занехаює навчання. Вона вирішила поїхати до школи на день відкритих дверей і принагідно дізнатися його оцінки.

* * *

У неділю в домі Вербицьких буяло родинне життя. Батько бував лише на вихідних, але суботи й так найчастіше проводив на якихось нарадах. Однак неділя завжди була в його розпорядженні. У неділю спалося донесхочу, потім спільний урочистий сніданок, потім усі разом дивилися телевізор, далі обід, іноді похід до ресторану, кіно, виїзд за місто, боулінг або шопінг у торговому центрі. Намагаючись компенсувати синам свою постійну відсутність, у магазинах батько виявляв щедрість і можна було завжди розраховувати на якийсь класний подарунок.

Кшиштофові Вербицькому теж здалося, що Малий поводиться якось дивно, наче його щось гризе. Міколай спочатку довго не виходив зі своєї кімнати, за сніданком мовчав і колупався у пластівцях із молоком, аж доки не перетворив їх на однорідне місиво бежевого кольору, їсти яке було неможливо. Канапки не торкнувся, хіба чаю ковтнув. Потім батько помітив, що молодший син неприродно довго дивився у вікно, наче його кудись тягнуло чи хотілося вийти, і лише страх перед небажаним розпитуванням не дозволив йому зламати сімейний ритуал. А коли всі збиралися до міста після обіду, Міколай твердо відмовився.

— У мене купа роботи, — пробубонів він, а їх це задовольнило.

Робота чи не робота, а йому не хотілося нікуди виходити, волів побути на самоті. Щойно двері за батьками й Міхалом зачинилися, Малий сів до комп’ютера. Нарешті кілька годин для себе! Ніхто його не зганятиме нібито через термінові й суперважливі справи! Комп’ютер у Міколаєвій кімнаті не був підключений до інтернету, а це з його точки зору було головним атрибутом сучасної людини, і постійна боротьба, у якій брали участь усі домашні, включно з мамою, трохи вже його втомлювала. Особливо, коли він хотів зробити щось не зовсім дозволене, наприклад скачати якусь музику чи початитись із кимось так, щоб ніхто не стояв над душею.

І тепер, отримавши повну свободу дій у мережі, хлопець не знав, із чого почати. На жаль, почалося з розчарування. Функція пошуку не показала йому жодного Макара. Це видавалося практично неможливим! Він повторив спробу, розширивши віковий проміжок на 13 — 17 років, і отримав той самий результат. Він лазив по різних музичних форумах, особливо про гітари, але жоден користувач із ніком «Макар» не відповідав справжньому Макарові.

«А може, він не користується справжнім ім’ям? Насправді ж мало хто так робить. Але тоді я ніколи його не знайду», — засмутився Малий і згадав про своє повідомлення для Макара, на яке й досі не отримав