Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

Трохи більше йому пощастило з «QuaietSquad». Може, навіть аж занадто. Він знайшов веб-сторінку, де в хронологічній послідовності були перелічені всі наліпки. Група почала клеїти їх на кінцевих десь із рік тому. На кожній був інший текст, дата й номер. Номер іноді був дробом — це якщо наліпка була на кінцевій, іноді цілим числом — коли це була звичайна зупинка. Міколаєві стало сумно. Хтось розкрив йому таємницю. Мало бути не зовсім так. Він любив складні завдання й охоче сам би уклав такий перелік, якби його не було. А тепер це не мало сенсу. Шкода.

Та відмовлятися від екскурсій по місту він не збирався. Вони справляли йому забагато радості, і вона була б ще більшою, якби хлопець міг поділитися нею з кимсь. Поки що це могла бути лише Меланія, Міколай у всьому відчував її присутність. Хай там що, а завтра він мусить з нею поговорити. Жодних відмовок.

Коли рідні повернулися після активного шопінгу в «Галерії Мокотів», Малий уже не сидів за комп’ютером. Лежав у своїй кімнаті з підручником фізики. Проте він не вчився. Здавалося, він повторює вивчене напам’ять раніше. Батько сів поруч на ліжку й поклав синові на груди диск «Goldfinger» «Stomping Ground».

— Дякую! — замість усміхнутися, Малий скривився.

— Міхал сказав, що тобі буде приємно, — Кшиштоф Вербицький був трохи розчарований.

— Мені приємно. Чесно. Дякую.

— Якось непереконливо звучить.

— Та бо...

— Тобі щось муляє?

— Та нічого, — схоже, Малий ще не був готовий виливати душу. Трохи соромився, а може, просто не знав, що мав би сказати. Він трохи посунувся й поклав голову батькові на коліна, а той гладив його по волоссю. Обоє мовчали. Урешті Міколай промовив щось дивне:

— Тат, а чому люди живуть на дачних ділянках?

— На ділянках? Які люди? Ти про когось конкретного?

— Ні, — здається, це питання налякало Міколая. Він підскочив і, не дивлячись батькові у вічі, додав: «Просто питаю, я десь чув про таке, певно, по телевізору».

— Що ж... Мабуть, кожен випадок особливий. Та схоже, що найчастіше через бідність, — говорячи це, Кшиштоф Вербицький пильно дивився на сина.

— Ну, але ж усі десь живуть!

— Усі, окрім бездомних.

— Ні! — вигукнув шокований Міколай і тут помітив зацікавлений погляд батька. — Тату, залиш мене самого, добре? Будь ласка.

Хоч Міколай зібрав усі сили й виробив чіткий план, у понеділок він знову не поговорив з Меланією! Невже над ними тяжіє якесь прокляття?! У школі її не було, а на ділянки він піти не наважився. Чудово розуміючи, що це самообман, хлопець вирішив, що на даний момент важливіше перевірити повідомлення для Макара. Він хотів принаймні подивитися, висить воно чи ні.

Тому спочатку він поїде до центру. «А там побачимо...»

На практиці «А там побачимо» означало ще один день утечі, а снігова куля за ним скочувалася усе швидше, росла й важчала. Однак він цього не помічав і здавався собі таким спритним! Ще один день, коли не потрібно витримувати її важкий погляд і говорити те, що сказати важко, приніс із собою відкладення виконання вироку, і Міколай вирішив якось це відзначити. Сьогодні, як виняток, до центру він поїде з Єгипетської. Він вибрав автобус 117, його звивистий маршрут видався Міколаєві найпривабливішим: проходив через Середмістя, Мокотув, Служевець, закінчувався аж на станції метро, а дорогою перетинав площу Конституції.

Він утілив свій план, але не відчував ані таємниці, ані пригоди, ані ризику, які супроводжували його до сьогодні. Раптом катання заради катання стало набагато менш захопливим, і Міколай уперше запитав себе, куди випарувалася його радість. Та навіть коли він про щось і здогадувався, то й далі не хотів зізнаватися в тому, що радість залягла десь дуже-дуже глибоко, похована під муками сумління, від яких йому так і не вдалося втекти.

У вівторок Меланія прийшла до школи, але якось зовсім не було можливості до неї підійти. На кожній перерві її обступали дівчата, і їй було наче цілковито байдуже, що відбувається з ним.

«Тобі на мене начхати? Та будь ласка! Як хочеш! Я не збираюся нав’язуватися!» — відповіддю Міколая на її байдужість стали трохи заголоси і розмови із хлопцями з їхнього класу. Зате на виховній годині вибухнула справжня бомба:

— У мене для вас чудова новина! — загадково сказала вчителька, а клас напружено завмер. — У п’ятницю відбудеться шкільна дискотека!

Але чи то новина не була аж такою чудовою, чи то клас попався надзвичайно невдячний, та ніхто не заверещав від радості, жодна куртка не злетіла в повітря, а єдиною реакцією на новину стало тихеньке перешіптування дівчат. Хлопці, будучи однозначною меншістю, виявили абсолютну байдужість, і тільки Вербицький — ну так, знову він! — підняв руку. Попереджаючи всі запитання, класна керівничка додала беззаперечним тоном:

— Сподіваюся, зайве пояснювати, що присутність — обов’язкова?

— Що?!! — пролунало замість чергового радісного вигуку. Знову цей Вербицький, а хто ж іще!

— Але в мене рука зламана!

— Думаєш, у цій школі хтось про це ще не знає?!

— Я не обідаю в їдальні, то, може, кухарі? — скромно припустив Міколай, а клас вибухнув сміхом.

— Досить! Дискотека — обов’язкова, для тебе теж. Я не бачу причини, чому б тебе мало не бути.

Міколай підняв праву руку настільки високо, наскільки це було можливо.

— А це не є причиною?

— Звичайно ж, ні. Вербицький, ти мене не переконаєш. Для цих ваших вихилясів руки зовсім не потрібні.

Міколаєві здавалося, що він спить. Хтось хоче примусово його ощасливити! Йому не