Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

— Не прикидайся! — Меланія раптом повністю змінила тон. Холодна й сердита, наче це не вона, а хтось інший говорить її голосом. — Ти це знав ще з минулого разу.

— Що?!

— Що це і є мій дім! — крикнула вона й відвернулася, щоб приховати сльози. — А на що ти розраховував? На двоповерхову квартиру? На віллу з басейном? Ну, то ти помилився!

Вона мала рацію. Десь дуже глибоко в душі Міколай цього чекав. Забагато збігів. Забагато випадковостей. Але це було так недоречно, так неймовірно, так жахливо, що він би краще повірив у будь-яку, навіть найабсурднішу брехню. Повірив би без найменшого сумніву. А вона пропонувала йому правду — жорстоку правду, до якої він не був готовий. Він стояв безпорадно й роздивлявся крихітну кімнатку, у якій можна хіба що провести сонячну неділю, але ж жити в ній абсолютно неможливо!

— Тепер ти розумієш, чому в мене немає мобільного, телефону й комп’ютера, чи тобі треба ще популярніше пояснити?! Чому я не можу собі дозволити навіть банальний пільговий квиток до центру?! Задоволений?! Дуже на це сподіваюся! А тепер забирайся звідси! Чого ти тут досі стовбичиш?!

Він стояв шокований і не знав, що сказати, із чого почати. Гадки не мав, що зробити і як повестися. Все було таке дурне, просто безнадійно дурне!

— Вали звідси, до дідька! — кричала Меланія крізь сльози. — Ненавиджу тебе!

Він мовчки вийшов. Почував себе винним, безпорадним і нещасним. Він утратив щось, чого вже ніколи не зможе повернути. Малому хотілося померти. Найкраще тут і зараз, спокутуючи свою провину, і хоч у труні отримати прощення. Але на ділянках панували тиша й спокій, і ніхто, принаймні поки що, не мав бажання позбавити його життя. Він трохи поблукав, шукаючи дорогу назад, і зрештою, невідомо як вийшов до того рівчака. Перескочив його і, кинувши виклик усьому світові, вирушив у напрямку Гоцлава.

«Усі навколо розпинаються, що тут небезпечно! — думав він. — Що гопники нападають на бабульок і трусять кожного, забираючи мобільні та гроші. Ну, то де вони всі, до лиха, позникали?!» Він хотів, щоб з ним сталося щось жахливе, хотів довести власне геройство, хотів страждати ще більше. А може, йому просто потрібна була справжня причина страждати?, І тоді б вона його пробачила. Мусила би пробачити. Замість повернутися додому він явно шукав пригод на свою голову.

Та схоже, сьогодні вони йому не судилися. Він дійшов аж до Балатона[15] і не зустрів нікого, окрім кількох дітлахів і самотньої пенсіонерки із собакою. Ось вона — іронія долі! Але так воно вже є, що ми отримуємо зовсім не те, що просимо. Зрозумівши цю одвічну істину, Міколай перестав мріяти про підбите око й украдену куртку. Коли на зупинці «Бора-Коморовського» він побачив 111-й автобус, то не замислюючись заскочив у двері.

«В автобусі теж можна подумати», — пригадав він слова смішного старенького, якого зустрів кілька днів тому. «Кілька днів?!» — йому видавалося, що минуло років чи не сто! Стільки всього сталося, стільки всього відбулося! Міколай сів у кутку й замислився, дивлячись у вікно. Автобус рушив.

Він навіть не помітив, коли опинився на кінцевій. У голові мішалися кадри з останніх кількох днів: лікарня, Меланія, дідусь-ребусник, Міхал, директорка, Кайтек, мати, Макар. Коли Малий вийшов на «Есперанто», то поняття не мав, де він. Він був далеко від знайомих районів, але й досі недостатньо далеко. І ніяк не міг зібратися на силах повернутися. Через кільканадцять хвилин він їхав 180-м у напрямку «Повонзки».

Міколай сидів на кінцевій «Повонзки» й думав, чи це вже край його світу й тоді потрібно повертатися, чи межа ще далеко попереду. Раптом він помітив, що на розклад наклеєна невеличка листівка. Була вона не більша за пачку сигарет, може, трошки вужча. Хтось роздрукував її на клейкому папері й написав дивне послання:

РУХАЙСЯ ВПЕРЕД —

ЦЕ ЛИШЕ ЗУПИНКА

2002.09.09

43/285

QuaietSquadVleps

Міколай послухався поради на наліпці й подивився на розклад. Куди б він міг вирушити звідси? Його зацікавила не лише філософія пересування автобусами без конкретної мети, якої він і сам почав дотримуватися віднедавна без будь-чиїх порад, але й загадкові цифри 43/285. Що вони могли означати? Останній рядок, скоріш за все, вказував на авторів, про це свідчило слово squad[16]. Це, мабуть, якась група. Але що вони роблять? Чи на інших зупинках і кінцевих клеять наліпки з іншим посланням чи змінюють лише дати й нумерацію? Він вирішив перевірити на якійсь кінцевій. Навмання, адже в нього не було жодної інформації. Та поглянувши на годинника, Малий невдоволено скривився. Знову мати пилятиме. Треба вертатися додому. Хіба ще коротка проміжна зупинка в «Рифі».

В автобусі забагато часу на роздуми. Однозначно забагато! Коли Міколай байдуже розглядав вулиці за вікном, йому знову стало паскудно на душі. Ця ситуація з Меланією. Він повівся як кретин. Влаштував істерику, що вона йому не сказала, саме тоді, коли вона це зробила! Адже з її боку це був беззаперечний знак довіри! Малий не знав, із ким, окрім Беати, дружила Меланія, але вона точно не розповідає про свій дім направо й наліво. Може, він взагалі єдиний про це знає? Це не та інформація, яку варто поширювати. Чому він повівся, як придурок? У неї проблема, а він через це скандалить! Він обов’язково мусить щось зробити! Але що? Піти до неї? Так, він ще сьогодні піде й скаже, що це все помилка, що він ідіот і що сам винен. Чи цього буде достатньо? Можливо. Може, вона йому вибачить? Повинна вибачити. Він пригадав сьогоднішній день і усміхнувся. Вирішено, він їде прямо до Меланії!

Правильні рішення, такі очевидні й безсумнівні на момент прийняття,