Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

— А я — був! Он там, — Юрій повернувся, показуючи в бік мерії, — стояв наш намет. Написав заяву, відпустка за сімейними обставинами. Нічого, підмахнули, у нас у школі директорка бойова, дід був політв’язнем. І скажу тобі, зараз — не те. Тому, вважай, люди вийшли вперше. Кожен сам за себе. Можна так сказати?

— Можна, — легко погодився Котя. — У такому разі не бійся, вийдуть знову й знову. Саме тому, що кожен за себе. Спільний ворог гуртує дуже різних людей, так і знай. А взагалі, думай головою — сьогодні ніхто нікого не розганятиме. Так, дрочать. Лякають. Завертають поганку. Деза, ти правильно сказав.

Шевель зупинився, ступив півкроку вбік. Тепер дивився на Котю підозріло, ніби враз відчувши в ньому провокатора.

— Чому?

— Тому. Новини слухаєш?

— І дивлюся. До чого тут новини?

— Америкоси в Києві, — пояснив Котя. — Офіційна делегація. Як ти це собі уявляєш — ці приїхали мирити, розбиратися, домовлятися. Ті жлоби, — тепер була його черга кивати в сторону Банкової, — бояться не так дихнути, аби не зіпсувати повітря. Вони ж у нас типу не піддаються на провокації радикалів, котрі баламутять обдурених громадян! І тут раз — силова акція! Повір мені, Юрку, — зачищатимуть наступної ночі після того, як американці звідси заберуться. А оті крикуни під партійними прапорами допоможуть.

— Кому?

— Ментам, беркутам. Усім. Ударять ізсередини. Бо хтось про щось домовиться, якісь закони переграють, Росія щось собі виторгує. Думаєш, американці — просто так? Вони посередники, Юрку. Напряму ж ніхто з таким, як Янукович, не говоритиме. Себе не поважати.

Трудовик знизав плечима.

— Я так глибоко в політику не лізу.

— Я теж. Повіриш — не ходив голосувати. Забивав. Нема за кого. І все одно потрібні цифри домалюють.

— Тю! Я завжди ходив!

— І хоч раз вигравав той, за кого ти ставив хрестика?

Помовчавши трохи, Шевель видушив з себе, ніби зізнавався в чомусь паскудному:

— Один раз. Ющенко. І то…

— Бачиш! — Котя від радості навіть потер руки. — Значить, ти не віриш їм так само, як і я! І не дарма боїшся вибуху зсередини. І всі бояться. Бо розпустити народ треба ще до Нового року, зробити це слід красиво. Аби всі були якщо не задоволені, то в усякому разі — не сильно ображені. Про це зараз і домовляються. Тому зачистка, повторюся, буде, але не зараз. І не така, як учора. Ніхто не кидатиме сюди спецназ.

— А як?

— Думаєш, віче щонеділі дарма придумали? Сьогодні вівторок…

— Уже середа.

— А, ну правильно. Середа. До неділі дотягнуть му-му. Далі збереться чергове віче. І нам скажуть, хто про що домовився. Ми перемогли, усе, дякую, будемо розходитися. Отака зачистка.

Юрій пошкріб підборіддя.

— Тебе це влаштовує?

— Ні. Але іншого просто не запропонують. Інакше стояти тут доведеться до морквиного заговіння. Люди не витримають.

Шевель знову почухався.

— Чорт його знає… Я все порівнюю з минулим разом, коли відстояв сорок днів. Тоді всі домовилися… Але ж, Костю, тоді стояли, уважай, до січня. З листопада. Зараз ще мало часу пройшло. Невже так швидко домовляться?

— Повинні. Часи змінюються, Юрку. Ніхто не хоче затяжних майданів. Ще закуримо?

Не чекаючи відповіді, Котя поліз по цигарки.

Коли все довкола раптом занурилося в темряву — нічого не зрозумів.

Засніжило, хрустіли вогнища, тож здавалося — всюди світло.

А потім ніч ожила.

З п’ятниці в нього у квартирі жив родич.

Троюрідний брат Петро, старший від Птахи на три роки, клав плитку в Козятині разом із батьком та його кумом. Точніше, старші чоловіки взяли хлопця підсобником, чорноробом, щоб освоював ремесло на практиці. Доручали викладати найбезпечніші місця, а грошей на руки отримував мало.

Батько вважав, що все зароблене має йти в сім’ю, і, за родинною традицією, здававав матері всю касу. Натомість міг брати, скільки хоче, та, вірний тим традиціям, не зловживав, смичучи хіба на пиво, цигарки та проїзд. Стосовно випивки, так це питання в родині Усатих вирішилося ще до Петрового народження: батько гнав самогонку стільки, скільки син його