Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

пам’ятав. Сам же хлопець не мав такого вільного доступу до зароблених своєю працею коштів, тож усякий раз змушений був принизливо просити. Коли дозволяв собі час від часу бунти, натикався на жорстку батькову відсіч: «Іди в люди, працюй сам. Але й живи тоді окремо». Тож Петро сопів та старанно навчався ремеслу плиточника, щоб колись піти з батькової бригади на власні хліби.

Останній тиждень поміняв для Усатих усе.

Батько, зібравши за столом родинну нараду, поклав руку на серце та при свідках пообіцяв — далі вони з кумом працюватимуть удвох, та виставлятимуть замовникам рахунки, як за трьох. Належні Петрові гроші будуть відкладатися окремо. Сам же хлопець делегується в Київ на Майдан від усієї родини. «Ми в тилу, синок, а ти — на фронт», — так сказав тато, і син не заперечував: дізнавшись про бійню в останню ніч листопада, негайно почав збиратися. Відмовила мама. Проти не була, навпаки, перехрестила Петра, очі в той момент зробилися вологими. Але тут же сказала: отак, зірвавшись, мов скипідаром намазаний, їхати не треба.

Ось за яких обставин Петя Усатий з’явився на Дарниці, у квартирі Птахи, з великою клітчастою сумкою, повною харчів. Консервовані огірки й помідори, закручені домашні салати, дволітрова банка, натоптана салом, навіть куплені на оптовому базарі у Вінниці упаковки з бульйонними кубиками та «Мівіною». З собою революціонер мав також спальник і килимок-каремат. Усаті знали, що менший Пташук живе без меблів. Проте їм краще було спорядити сина, розуміючи — у нього буде дах над головою й батьки напевне знатимуть, де його в разі чого шукати.

Вони дуже не хотіли, аби Петро розчинився на Майдані серед наметів, загубившись там.

На той час Птаха так до кінця й не визначився зі своїм, персональним ставленням до подій у країні. Звісно, він загалом підтримував протест, та все це лишалося глибоко-глибоко всередині. Коли розігнали й побили народ на Банковій, він наступного дня приїхав у центр разом із товаришами-однокурсниками. Проте, на відміну від них, довго серед вируючого, ділового, заклопотаного, активного натовпу не витримав. Знайшовши прийнятний привід, Птаха пірнув у метро й подався додому. З того часу стежив за Майданом через Інтернет, в онлайн-режимі. Благо, трансляції почали вмикати відразу на кількох платформах, і Птаха вважав — більше інформації йому не потрібно.

Спершу, після братового дзвінка, він напружився. Не для того селився окремо, щоб квартира все одно перетворилася на гуртожиток. Відмовити Усатим не міг, вимушено погодився пустити Петра під дах. Але скоро поміняв ставлення.

Брат зовсім не заважав. Ішов рано, повертався акуратно на останній маршрутці, яка відходила від метро «Дарниця» в їхній бік. І потім ще годину, як не більше, викладав Птасі останні новини з Майдану — те, чого ніколи не побачиш у мережі.

Таким чином, Богдан Пташук міг бути на Майдані, при цьому лишаючись далеко від нього.

Не кожному так пощастить.

Напередодні Петро не приїхав. Подзвонив, попередив — цієї ночі всіх, хто може, закликали чергувати, нікуди не йти. З понеділка міліція з «Беркутом» розганяли повстанців із урядового кварталу, і Птаха не зовсім розумів, для чого керівники приймали таке безглузде рішення. Не знаючись ані на стратегіях, ані на тактиках, він, тим не менше, був свідомий — ніхто й ніколи не дозволить захоплювати весь центр, блокувати й паралізовувати місто, і ударом у відповідь легко зупинять метро та навіть заборонять наземному транспорту виходити на маршрути. Не відчуваючи жодних симпатій до влади, раціональний Птаха визнавав: поки вона сильна, доти може не зважати на протести. Але людей не чіпатиме, якщо ті знайдуть своє, наперед визначене місце, і не почнуть порушувати обумовлену раніше демаркацію.

У тому, що десь хтось про щось із кимось постійно домовляється, Птаха від самого початку Майдану не сумнівався.

Так само вірив і щодня переконував у цьому Петра: до кінця тижня, максимум — до дня Святого Миколая, усе встаканиться, розсмокчеться та розійдеться. Люди стоять, аби сторонам конфлікту було, чим торгуватися й тиснути.

Додумався до цього не сам, вичитав в Інтернеті. Там писалося багато й різного, але Птаха тягнувся до того, з чим готовий погодитися сам. Навіть кілька днів тому почав робити закладки та збирати в окремий файл. Потім, коли все згорнеться, цікаво буде прочитати, хто ж був правий, а чиї прогнози виявилися хибними.

Об одинадцятій вечора спати ще не хотілося. Та й не звик, бо в такий час ще чекав Петра, запасний ключ братові так і не зробив. А якби зробив, нічого б не помінялося. Кімната ж одна, Усатий гупав важкими берцями, спати неможливо. Простіше діждатися його, потриндіти й укладатися далеко по дванадцятій.

За звичкою примостившись на своєму матраці з ноутом на колінах, він вирушив у віртуальні мандри, час від часу повертаючись до живої картинки з Майдану. Там, як і за вікном, густо падав сніг, нічого критичного не відбувалося. А сплески істерик у соцмережах з приводу того, на яких вулицях чорно від беркутів та де в дворах над Майданом бачили зграю тітушок, гасилися здебільшого в зародку: «Перевірено, відбій. Не сійте паніку».

Коли годинник у правому нижньому кутку монітора показав нуль годин, десять хвилин, Птаха посунувся вниз, мостячись зручніше, та примружив очі. Затишна сніжна ніч тягнула в сон, і боротися з цим станом ставало дедалі важче. Птаха не збирався опиратися довго. Раз Петро все одно ночуватиме на Майдані, нічого не заважає Богданові вкластися раніше, ніж завжди. Єдине, чого кортіло — дочекатися