Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

непристойними анекдотами. Бабка Шайнова, дебела, язиката й енергійна, грізно покрикує з верхніх нар:

— Малюків би посоромились, таку глупоту виспівувати!

На це виганяють тих малюків спати на нари. Усе має свій кінець. Спів поволі затихає. Розмова у вагоні також уже не в’яжеться. Мужчини допалюють останні недокурки, на ніч користуються туалетом і влазять на свої барлоги. Біля пригасаючої буржуйки залишаються молоді хлопці з дівчатами. Чимало їх у вагоні назбиралося. А такі темні вечори — то єдині нагоди, щоб у забитому до неможливості вагоні зійти людям з очей. Єдина нагода, щоб побути з собою. Темрява, сплячий вагон притушував розмови, сприяв взаємній близькості, краденим поцілункам. Але через якийсь час і молоді відходили від згасаючої грубки, зникали собі тільки у знайомих закутках вагона, щоб хоч протягом хвилини натішитись одне з одним.

Цього ранку транспорт стояв на станції. На якій, ще цього не знали. Бракувало їм води, вугілля, від двох днів не одержували харчів. Данилович визначив людей, хто по що піде, підготували посуд, відерця, мішки і чекали. На кожній такій довшій стоянці у засланців стукотіла надія, що може саме сьогодні, що саме тут добіжить край їх мандрівки у невідоме.

За встановленим звичаєм конвоїр застукотів у двері й крикнув:

— Підготуватися! Отримуємо хліб, суп, вугілля й воду. Насамперед вугілля!

Були готові. Шарпнули двері. Конвоїри у шапках-вушанках, валянках і довгих баранячих кожухах. А вони вдягнені як то біля дому, підготовлені на ті, тамтешні, подільські, а не суворі сибірські морози. Одержали хліб, кип’ятку досхочу, суп, доповнили запаси вугілля.

Станція називалася Тайга! Це вже був Сибір. Минувши гори на Уралі, не мали сумніву, що їх шлях засланців закінчиться в Сибіру. Тільки де і коли?

— Це тільки західний Сибір, — пояснював Корчинський, — а є ще східний: Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ. Тут була ріка Іртиш, а там ріки є ще більші — Єнісей, Об, Лена.

— То, мабуть, на кінець світу нас везуть!

— Може, маєш рацію. Але східний Сибір то ще не кінець! Бо ще далі є країна якутів, бурятів, Камчатка, Колима, Амурська країна, у кілька разів більша від Польщі, Далекий Схід, ріка Амур і велетенське море — Тихий океан...

— А за цим морем, за тим океаном?

— Японія. А за Амуром — Китай.

— Люди, то може японцям або китайцям нас віддадуть!

— Збожеволів! Японцям?

— А що? Чому ні? Адже міг Захід або така Америка нас зажадати? Ну то щоб не відступати назад, то Совіти довезуть нас до Японії або до Китаю, а як війна закінчиться, то повернемо звідти до Польщі.

Воші з’явилися в транспорті несподівано, немов одного дня з неба попадали. І відразу в усіх можливих сортах, що жирують на людині: головні, одежні. А навіть ті лобкові. Спочатку люди явно соромилися тієї балаканини і ніхто про воші не признавався. Кожний потайки намагався від них позбавитись. Але у вагоні нічого не вдалося приховати. Не минуло багато часу, а вже без будь-якого взаємного сорому матері клали на коліна дитячі лобики і шукали, шукали, шукали. Потім жінки обшукували одна одну. Стругали дерев’яні густі гребінці, якими цю гидоту вичісували. Старий Малиновський мав заржавілу машинку і стриг мужчинам лоби наголо. Не всі на це погоджувались, бо було їм холодно. Люди стягували з себе одежу і душили нігтями, аж кров із них бризкала. Сідали навколо розпаленої до червоності грубки і на сморід припаленого матеріалу виваблювали ласих на тепло, товстих і гладких від людської крові паразитів.

— Щось треба робити, бо нас ті воші зовсім з’їдять!

— А не дай Боже, ще якусь заразу приволокуть.

— Висипний тиф або черевний дурман... У руських завжди вошей було багато. Пам’ятаю, як у першу війну я був там в неволі, то вошей ми мали, го, го!

— Дайте спокій, Малиновський, з тією вашою руською неволею!

— Даниловичу, ти комендант вагона чи ні? Зроби щось до біса, об’яви конвою, чи що.

Данилович об’явив про вошивість помічнику коменданта.

— Воші, говориш, вас кусають? Нехарашо, нехарашо. А здавалося мені, що поляки, то такий культурний народ. Гігієни нада додержуватись.

— Громадянин комендант знов зводить собі жартувати? — похмуро запитав його Данилович.

Пузанчик став серйозним.

— Воші, воші, не тільки у вашому вагоні є воші. Подумаєм... Напевно в баню вас нада.

— А при нагоді, громадянине коменданте, чи можна запитати?

— А запитуй, запитуй... Питати можеш завжди.

— А що з нашим Зельком? Вже стільки днів не повертає, а у вагоні є його речі. Його, його дружини...

Пузанчик мимоволі торкнувся наболілого носа і насуплений гаркнув:

— Під трибунал той твій й... Зелєк пішов! Під трибунал! А що ви собі, панове поляки, думаєте, що на радянську владу можете ось так, безкарно, нападати? — тут пузанчик