Каміло Хосе Села - Вулик

class="book">«Робітники,— міркує вона,— теж повинні їсти, хоча серед них багато червоних, не вартих таких зусиль».

Донья Віситасьйон — жінка добра, вона не вважає, що робітників треба повільно вбивати голодом.

Невдовзі світло знову з’являється — спершу червоніє нитка розжарювання, кілька секунд вона нагадує жилку, в якій пульсує кров, і раптом усю кухню заливає яскраве сяйво. Світло потужніше, ніж зазвичай, і всі слоїки, філіжанки, тарілки у миснику стають наче рельєфнішими, видаються набагато більшими й зовсім новими.

— У тебе все таке гарне, Філо.

— Чисте...

— Авжеж!

Мартін із цікавістю обводить поглядом кухню, наче вперше бачить. Тоді підводиться й бере капелюха. Недопалок він загасив у раковині й акуратно опустив у бляшанку на сміття.

— Що ж, Філо, дякую тобі за все, я вже піду.

— Бувай, любий. А дякувати не варто, я хотіла б дати тобі щось іще... Це яйце я тримала для себе, лікар сказав, що я повинна з’їдати по двоє яєць щодня.

— Ти ба!

— Нічого, не турбуйся. Тобі вони так само потрібні, як і мені.

— Твоя правда.

— Які часи настали, еге ж, Мартіне?

— Так, Філо, лихі часи! Та рано чи пізно все владнається.

— Ти гадаєш?

— Не сумнівайся. Це неминуче, невідворотне, як морський приплив.

Мартін простує до дверей і вже іншим голосом мовить:

— Що ж... А де Петрита?

— Ти знову за своє?

— Ні, просто хотів із нею попрощатися.

— Дай їй спокій. Вона зараз із двома меншенькими, ті бояться темряви. Петрита не залишає їх, поки не заснуть...— Філо всміхається, а тоді додає: — Часом я теж боюся, коли уявляю, що можу раптом померти...

Спускаючись сходами, Мартін бачить свого шуряка, який піднімається ліфтом. Дон Роберто читає газету. Мартінові хочеться розчинити двері ліфта, щоб шуряк застряг між поверхами.

Лаурита й Пабло сидять одне проти одного; між ними — гарна вазочка з трьома маленькими трояндами.

— Тобі тут подобається?

— Дуже.

Підходить офіціант. Це молодий кучерявий брюнет у красивому костюмі, з витонченими манерами. Лаурита намагається не дивитися на нього; Лаурита має просте, щиросердне поняття про кохання й вірність.

— Сеньйориті консоме, смажену камбалу та курячу грудку «Вільєруа». Мені — консоме і вареного окуня з маслиновою олією та оцтом.

— Ти більше нічого не їстимеш?

— Ні, дівчинко, не хочу.

Пабло знову звертається до офіціанта.

— Півпляшки сотерна і півпляшки бургундського. Це все.

Лаурита під столом гладить ногу Пабло.

— Ти погано почуваєшся?

— Ні, просто по обіді мене нудило, але це вже минулося. Не хочу, щоб таке повторилося.

Вони дивляться одне одному у вічі й, відсунувши вазочку вбік, беруться за руки.

В іншому кутку інша парочка, яка вже не береться за руки, спостерігає за ними, майже не ховаючись.

— Хто ця нова подружка Пабло?

— Не знаю, схожа на служницю. Вона тобі подобається?

— Гм, непогана...

— Ну, то відбий її, якщо вона тобі подобається, гадаю, це тобі буде неважко зробити.

— Починаєш?

— Це ти починаєш. Слухай, голубе, дай мені спокій, я не маю бажання сваритися, мені зараз не до того.

Чоловік запалює сигарету.

— От що я тобі скажу, Маріє Тересо: так ми з тобою не поладнаємо.

— Щось ти дуже балакучий. Можеш кинути мене, якщо хочеш. Ти ж цього прагнеш? Є ще мужчини, яким я подобаюсь.

— Тихше ти; хочеш, щоб усі тебе чули?

Сеньйорита Ельвіра кладе роман на нічний столик і гасить світло. «Паризькі таємниці» поринають у пітьму разом зі склянкою води, ношеними панчохами й тюбиком із залишками губної помади.

Перед сном сеньйорита Ельвіра завжди про щось думає.

«Можливо, донья Роса має рацію. Мабуть, мені й справді краще знову зійтися зі старим, бо так я довго не витримаю. Хоч він і баламут, але що вдієш! Вибір у мене невеликий».