Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

Ганна вже тричі сьогодні чула цю фразу й аж тепер зрозуміла. Але зараз їй було байдуже, як їх звати. Її очі приклеїлися до тарільчика із зупою. Коли вони вже почнуть їсти?

– Das ist Ingrid. Verstehst du? Meine Frau heißt Ingrid. Heißt du Anna?[76]

Ганна кивнула.

– Gut![77] – сказав пан і всміхнувся. Він узяв у руку хліб, смачно відкусив шматок і решту поклав на свою тарілку.

Нарешті! Ганна взяла ложку, зачерпнула трішки юшки й пригубила. Їй запахло петрушкою, грибами й рідною домівкою. Гер Ґізель підсунув до Ганни помащений хліб. Ганна взяла його в руку, піднесла до рота й затерпла. М’ясо? Сире?

Вона ще раз глянула на хліб і відчувала, що їй щось підходить до горла. Це, мабуть, від дороги – заспокоювала вона саму себе. Зараз перейде. Ганна глибоко дихала й дивилася на долівку. У її голові роїлися якісь відчуття вагона, дороги, арбайтсамту. У роті ще досі був присмак тієї води, яку вона пила на полі. Її легені ще дихали відчуттям тривоги й невідомості, що затуляли їй дорогу не лише до шлунка, а й до спокою. А тут іще цей хліб! Чи, може, це якась «не така» родина? Чи то всі німці такі? В Україні схожі байки розповідали хіба про татарів. Ганну не на жарт млоїло. Вона заплющила очі, вдихнула раз, другий, п’ятий, ще глибше, а відтак затулила рот долонею й вибігла туди, де була лазничка. Не добігла…

Фрау Інґрід повела Ганну до її кімнати. Прокрутила в замку ключ, прочинила перед Ганною двері, показала їй ліжко, білизну, рушник, нічний столик, люстро, торбинку з милом, зубною щіткою та зубним порошком і вийшла з кімнати. Ганна залишилася сама. Уперше.

Вона сіла на ліжко й досі важко дихала. Уже не відчувала нічого, крім утоми. Утоми від сьогоднішнього дня й від днів попередніх. Її ще нудило, і не лише від вигляду сирого фаршу. Її млоїло від усього, до чого вона торкалася всі ці дні. Хіба все це можна за раз виблювати? Та ще й коли в шлунку порожньо. А шлункові байдужки, що в тебе проблеми! У нього своя програма, свій план і своя територія, на яку ти не маєш впливу. Він, шлунок, нічого не приймає – і все! Він ситий без їжі! Він також має право на втому, хоча досі мав довгий відпочинок. Але чи маєш право на втому ти, невільниця й служка?

Знесилена Ганна заплющила очі й слухала. Слухала саму себе. Невже це правда? Вона тепер у Німеччині, сидить у якомусь чужинському домі серед сторонських людей і досі не збагне, чому вона тут. А може, це не вона? Не Ганна, а якась інша дівчина, а Ганна лише марно позирає на неї, дурнісінько пильнує її кроки й думки. Що за верзіння! Ганна поклала голову на маленьку подущину й обняла її обома руками. Боже, невже це я?

Вона прокинулася від того, що хтось постукав у двері.

– Анна? – Вона зачула голос фрау Інґрід.

Дівчина зірвалася на ноги. Двері прочинилися. Ганна побачила на порозі фрау Інґрід і за мить уже стояла біля неї.

– Komm Abendbrot essen! Geht es dir gut?[78]

Ганна нічого не зрозуміла, на мигах збагнула лише, що треба кудись іти.

Уся родина сиділа за столом, як і в обідню пору. Думка про стіл знову пробудила в Ганни якісь пливкі відчуття млості: шлунок має не гіршу пам’ять, ніж мозок. На цей раз за столом сидів іще якийсь чоловік, засмаглий, із синіми очима й зачесаними назад кучерями.

– То ти Ганна Величко? – запитав незнайомець українською мовою. – Мені вже про тебе сказали. Я Борис Боднар. Також тут роблю.

Ганна закостеніла. Українець? Її вії й зіниці на якусь мить перестали рухатися. Збагнувши, що їй не причулося, вона кивнула й полегшено зітхнула. Борис зрозумів її збентеженість. Узяв ножа, нашмарував маслом хліб і поклав на нього плястерко сиру.

– Їж. Я спершу також не міг звикнутиси, а далі й обвик.

Ганна мовчки взяла з тарілки хліб і піднесла до рота. На цей раз це був інакший смак Німеччини. Примарний, та з на дрібку меншим страхом.

– Я з Рожнева, а ти? – запитав Борис, коли Ганна трохи оговталася.

– З Рожнева? То ви, вуйку, недалеко від мене жиєте. Я з Іспаса, що коло Вижниці, чули про таке? – відповіла Ганна.

– Та як не чув?! То ми ще й земляки! Тілько не кажи мені «вуйку». Я ще не такий старий, – усміхнувся Борис темно-синіми очима. – Тепер мусимо триматиси купи. Ти сама приїхала?

– Нє, з Парасков, сестров. Але її забрали дес-інде.

– Жаль! Але так у німців є. Хочеш, можу помогти тобі знайти Параску. Може, стане душа на