Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

позі. Коли спиш — так само, з різницею хіба, що можеш спокійно повернутись на бік. Ниркам ніхто не зашкодить. Головне — не розплющувати очей, а коли це вже сталося, нізащо не показувати, бо тоді все скінчиться.

«Афганець» помітив мої розплющені очі з першої, здається, секунди.

— Брат?

— Так, якщо можна...

— А жона?

Тоді прокинулась Ланка.

— Ні, — простогнала спросоння, — не буду.

Засинала вона під таким самим тиском гостинності, як і тепер.

— А то котра година? — спитала Ланка.

— Рано, — відповів я, — але сонце вже є.

Цієї ночі ми перетнули казахсько-російський кордон, а до того за день проїхали десь вісімсот кілометрів — автостопом і різними машинами.

Чайхана «Ташкент» — химерне місце. Позаду — Казахстан, попереду — Астрахань, не далі, як за п’ятдесят кілометрів. Каспій десь поруч, а взагалі тут степ і навіть трава де-не-де. Пустелі також зостались позаду.

Досередини ми не заходили. Ночували в приточеному до будівлі дерев’яному накритті. Клейонка, килими. На даху — шифер. У кутку попід стелею — тьмяна лампочка, що весь час мерехтіла від рою мух. Горіла до ранку. Інша світила на високім бетоннім стовпі по дорозі до туалету. На землі під нею лежали мертві жуки, завбільшки з пиріжки в «Ярославі». Через всюдисущих комах лампа ледь пробивалася. Зате здохляків я добре розгледів, бо дивився під ноги, коли йшов по малій потребі. Не хотілося їх толочити. Коли повернувся, хутко сховався у спальник, аби не нарватися на співрозмовника. Перед сном афганець ще хотів говорити і разів зо десять запитав, чи нам буде зручно.

— Звичайно, — казав я тоді, — зручно, добре.

— А жона точно не буде?

Жона вже спала чи принаймні міцно вдавала, що спить.

— Ні. Точно. А я тільки чаю вип’ю і того буде досить.

Фархад, котрий нас привіз сюди, казав, що як хочемо, то можемо з ним їхати до Елісти. Збирався годину чи дві поспати, а потім рухатись далі. Серед ночі. Що швидше, то краще, бо в Краснодарі його чекають клієнти. Ми вибрали сон.

Спершу він звернувся до нас українською. Скидався на татара або й Богдана Ступку в ролі Хмельницького. Окрім тюркських, говорив також українською, російською, трохи фарсі, польською і навіть грузинською. Непогано знав українські Карпати, кілька гуцульських слівець і страв, тож довший час ми вагалися, хто він і звідки.

— Куди їдете? — запитав мене після того, коли з ним побалакав наш казахський знайомий. Запитав доброю українською (в Казахстані!), і цей діалог я щасливий записувати без перекладу.

— Додому, — я почувався збентеженим. — А ви?..

— З Узбекистану їду. Далі нам по дорозі, здається.

— То ви з України?

— З Узбекистану, але в Україні був практично всюди. І жінка моя з Луганська.

З’ясувалося, що він працював на один із українських мобільних операторів. Вишки ставив.

До чайхани «Ташкент» ми приїхали близько півночі. Фархад сердечно пообіймався з господарями, серед яких був і той схиблений афганець. Він скидався на брата власника, бо видно, що нічим тут не керував, але до всього мав необмежений, хоч і дещо поблажливий доступ. Крутився там як дитина у матері на роботі.

— Може, чаю, брат? Чи кави?

— Дякую, буду чай.

— А жона?

— Каже, що не хоче. Дякую!

— Брат, а тобі з цукром, — голос його був тихий і хриплий. Здавалося, він докладає зусиль, аби видушувати з себе слова. Робив це ривками, наче веслував. Хода і постава також привертали увагу. Худорлявий. Майже завжди тримався згорбленим. Дивився ніби спідлоба.

— Так.

— А жона буде чай?

— Я лише похитав головою.

— Ти добрий чоловік, брат. Відразу видно. І Фархад також. Дуже добрий. Я йому завжди помагаю.

Фархад на той час пішов шукати туалет.

— Так, добрий, — погоджуюсь.

— Брат, може, чого треба? Ти кажи.

— Та все є.

— Може, водочкі трохи?

— Дякую! Я би й не зміг. Давно не спав, ледве вже ноги тримають.

— А що будеш?

— Чай буду.

— А жона чай буде?

— Каже, що спати хоче.

— Так, спати. Все що хочете, брат.

(...)

— Ну, то чай, так? Один?

Він пішов, та якраз тоді повернувся Фархад і показав, де нам куди нам лягати. Я закинув рюкзаки на тапчан під стіну. Постелили спальники, перекинулись із водієм кількома словами. Той запевнив, що люди тут добрі, хоча