Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

Ми тоді показали кожне на себе, потім на нього. Я розігнув три пальці, обвів колом кабіну й показав, що нас троє.

— Думаєш, він того не знає? — Ланка.

— Здається, ні. Бо що би йому було неясно?

Гаразд. Показую трійку, а далі схрещую пальці — не можна. Показую два пальці — схвально киваю.

Турок докурив цигарку, але відразу запалив наступну. Здається, до нього дійшло, але потім він ще раз поцікавився, чи нас, часом, не шукають. Сказали, що ні, і все почалося спочатку. Так добралися до чергового поста і Світлана знову сховалася. Турок здався ще більше збентеженим. Якийсь час ми проїхали мовчки, він курив і поглядав час від часу в наш бік. Врешті, показав на мобілку і запитав: «Русский?» Кивнули схвально. Турок набрав номер, зо п’ять хвилин щось пояснював, після чого передав телефон Ланці, невпевнено мовивши: «Русский».

— Да (пауза). Мы автостопом, да (довша пауза), конечно, знаем (пауза), понимаю (пауза). Можем выйти, только б не посреди пустыни.

На захід від Бухари відразу починаються піски. Приблизно за сто кілометрів дороги — містечко Ґазлі (Газове), де, окрім газу, здається, нічого немає. Далі за ним кількасот кілометрів Кизилкумів, і так аж до Хорезму. В пустелі практично нема населених пунктів, але трапляються дорожні пости. Добре, що до тієї розмови ми приїхали менше ніж сто кілометрів.

Турок висадив нас при в’їзді в містечко, ви-бачально розвівши руками. Я сказав йому, що все о’кей, нехай не переживає. Подякували і вийшли.

Тільки шкода було, що поки тягнулися не більш як шістдесят кілометрів на годину, нас обігнало чимало машин, що могли би і підібрати. Ніколи не вгадаєш, як буде краще, але тепер, після висадки, здавалося, що краще було й не сідати. У потрібний бік тепер уже ніц не їхало. Більшість вибиралися через пустелю ближче до ранку, а коло Ґазлі ми опинилися в полудень.

Ми там нудилися. Дорога, руху немає, тихо... З іншого боку, це ліпше, аніж стояти, наприклад, на московській трасі (М4), де машини женуть неперервним потоком, голова розколюється від гуркоту, але тяжко, аби хтось зупинився. Кілька разів я туди потрапляв і завжди голосував дуже довго.

Згадую одного українського водія, що розповідав про рейси на Туреччину. Таке там у нього з клієнтами, таке з міліцією бувало, так і так доводилось сперечатись. «А якою мовою то всьо?» — запитав я. Водій засміявся. «Та зо десять турецьких слів, — каже, — знаю: вода, гроші, дякую... Ну, головні. А так — на пальцях! Людина людину все зрозуміє».

А в нашому Газлі хмарилося, і на дорозі навіть мокрі цятки з’являлися. Досі я тяжко уявляв собі, що тут, у пустелі, дощ взагалі буває, вже не кажучи, що мені пощастить його бачити.

На той час ми стояли коло СТО, звідки іноді виїздили КамАЗи, маршрути яких скручувалися в клубок навколо містечка. Найдалі куди вони могли їхати, це хіба до Бухари. Механік радив автобус, що, мовляв, скоро з’явиться, але на таку відстань він би боляче вдарив нам по кишені.

Коли зупинилося біле daewoo, я зовсім не сподівався, що ми поїдемо. «Сідайте!» — «Але грошей на таксі в нас нема» — «Я тобі щось кажу про гроші? Сідай». Він був таксистом. Професійним таксистом, але ми то випитали значно пізніше.

Коли кажу, що нам таксі не підходить, то спрощую, маючи на увазі: «Ми не можемо вам за проїзд заплатити; вам — звичайному водієві, що їдете у наш бік». Про справжнє таксі не йдеться — надто дорого. З іншого боку, в Узбекистані таксує чи не кожен, хто має машину.

Десь на половині дороги він запитав, чим займаюся.

— У книгарні працюю. А ти?

— Автоперевозки. Працюю з туристами.

Більшу частину дороги ми цього не знали (та й добре, бо було б ніяково), як і не знали, що нині Курбан Байрам — одне з двох найбільших релігійних свят на цих землях. Мусульманський Великдень, грубо кажучи. Таксист розповів про це, коли пригощав рибою в закладі на березі Амудар’ї. Майже вся пустеля тоді залишилась позаду. Ми були «туристами» у велике свято. Щастить.

Того дня останнім нашим водієм був український далекобійник. Спокійний неговіркий чоловік довіз майже до самого Кунґрада. Що я про нього запам’ятав, це слова: «Як вам хочеться їхати так далеко? Мені лиш спочатку було цікаво, а потім — чого я ще тут не бачив? Біда. І щоразу їду, дивлюся — горб, потім ще один, ще один... А де то моє Закарпаття? Але й удома я довго не годен».

Не пам’ятаю навіть, як його звали, але точно — закарпатець із Виноградова.

Дорога в бік дому й додому: спочатку було все на пальцях, потім російською, вкінці — українською із західним діалектом. Ми їхали в тому напрямку. Я це чув.

Брат, каву будеш?

Я намагався не прокидатися. Принаймні не розплющувати очей. Навколо наших спальників постійно хтось сновигав. За останню добу не було коли відпочити, а тепер квапитись ніби й нікуди. То хоч трохи, коли вже така можливість, хоч трохи...

Як той злодій, я пробував згорнутися калачиком, заховати сон під сорочкою і, затуливши груди руками, зробити його неприступним. Коли тебе б’ють, варто завмерти у такій