Тім О’Райлі - ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє

мапу минулого, щоб теперішнє видавалося єдиним можливим варіантом. Так завжди трапляється, коли перемальовують мапи.

Креслячи другу мапу, ви змінюєте уявлення не тільки про майбутнє, а й про минуле. Колись немислиме стає повсякденністю, і ніхто не пам’ятає, що теперішня норма була лише однією з численних можливостей.

Схоже переведення «можливого» в площину «очевидного» трапляється й зі свіжішими подіями. Коли Ґарретт Кемп і Тревіс Каланік замислили створити Uber, ідея про транспорт за запитом була однією з невипробуваних можливостей. Усе, що було потрібно, люди вже мали. Сотні мільйонів оснащених сенсорами смартфонів, які відстежують водіїв і пасажирів, ба навіть під’єднані до мережі таксі. Однак традиційні служби таксі користалися з мережі лише в тому, що встановили в автівках сканери для кредитних карток і маленькі екрани, де показували рекламу та інформаційний контент.

Узагалі-то в одного підприємця ще раніше виникла ідея, схожа на задум Кемпа і Каланіка. Суніл Пол подав 2000 року заявку на патент «Система й метод визначення доцільного шляху для транспорту», і 2002 року його отримав86. Система дуже знайома. Це докладний опис більшості особливостей сучасних систем обслуговування пасажирів за запитом. Проте тоді на стіл ще не виклали всіх елементів пазлу і скласти картинку, яка уявлялася Сунілові, не вдалося.

«План був таким: смартфон замість автомобіля, — розповів Суніл. — Не треба купувати машину, бо кожний регулює свої переміщення зі смартфона». На той час з’являлися перші смартфони. Новинка поширювалася насамперед у Європі, але про повсюдне користування ще не йшлося. «Я хотів побудувати на своїй ідеї компанію. Це було 1999 року, — поділився Суніл. — Але років за два ді­йшов висновку, що зарано. Потрібні технології ще не поширилися, і моїй компанії забракло б попиту». Компанія так і лишилася нереалізованим проектом Суніла, який мав називатися VCar — скорочено від Virtual Car (Віртуальний автомобіль).

Сунілів задум був розпливчастим, а патент — надто загальним. Він охоплював усі можливі додатки для транспорту за запитом і маршрутизації: не лише схему Uber, а загалом телефонне регулювання взаємодії служб прокату автомобілів (у цій категорії першопроходцями була швейцарська компанія Mobility, заснована 1997 року, і Zipcar, заснована 1999 року Робіном Чейзом й Антьє Деніелсон у Сполучених Штатах), доступу абонентів до автомобілів або навіть почергового використання автомобіля, що належить кільком водіям.

Масштабний розмах патенту Суніла — це те, про що фантаст Френк Герберт сказав: «Ідей хоч греблю гати. Головне — їх реалізувати». Майбутнє треба не тільки уявляти, а й будувати. Ґарретт Кемп і Тревіс Каланік створили популярний сервіс, утілили ідею і знайшли для неї ринок.

Навіть коли Uber запрацювала, переосмислення варіантів реальності ще тривало.

Суніл розповів, що повернувся до ідеї про спільне користування автомобілями й заходів, розпочатих 1999 року, бо його надихнула Airbnb. Із 2007 року цей сервіс дозволив орендувати зареєстровані в системі кімнати або цілі будинки на час від’їзду господарів. Сервіс Getaround, інкубатором якого став курс в університеті Singularity на чолі із Сунілом, постав 2009 року і пропонував пірингову модель оренди автомобілів, а не виклику таксі. Це була оновлена версія служби Zipcar Чейза й Деніелсон.

Лоґан Ґрін і Джон Зімер заснували 2007 року піринговий сервіс Zimride, завдяки якому водії і пасажири знаходили один одного для міжміських поїздок. 2012 року Сунілова ідея надихнула їх запустити новий сервіс, який назвали Lyft. Це була перша пірингова служба транспорту, в якій місцеві перевезення здійснювалися не професійними водіями, а «приятелями з машинами». Пізно спохопившись, автор ідеї Суніл десь у той самий час запустив додаток Sidecar. (Коли Lyft працював уже повноцінно, Sidecar мав лише закриту бета-версію). До того часу, коли сервіс Sidecar був готовий приваблювати інвесторів, Uber та Lyft уже назбирали величезні запаси венчурного капіталу. Sidecar не мав змоги конкурувати в капіталомісткому бізнесі. Наприкінці 2015 року Сунілів проект зійшов зі сцени.

У відповідь на успіхи Lyft компанія Uber запустила сервіс UberX, і так зародився той ринок транспортних послуг, який ми знаємо сьогодні. Lyft продовжив упроваджувати інновації: сервіс Lyft Line (Uber свій хід зробила зі схожим сервісом UberPool) дозволив реалізувати оригінальний задум Зімера й Ґріна. Засновники прагнули створити сучасну версію пірингової мережі громадського транспорту, яка вразила їх під час подорожі в Зімбабве й надихнула заснувати Zimride (згодом Lyft).

Мислити про немислиме

Кемп і Каланік створили інноваційну платіжну систему, що перевершувала навіть 1-Click від Amazon: вони збагнули, що за такої кількості під’єднаних до мережі сенсорів можна запровадити автоматичну оплату послуги, вибраної через додаток. Програма Uber знає, коли поїздка починається і коли закінчується, підраховує тариф у реальному часі і знімає гроші з кредитної картки (дані якої користувач має ввести), щойно автомобіль на місці призначення. Досі нікому не вдалося перейняти цю інновацію.

Скажімо, 2014 року, за п’ять років після створення Uber, була представлена система мобільних платежів Apple Pay, яка засвідчила, що навіть провідні компанії застрягли у старій моделі. В інтернеті поширювали рекламу Apple Pay: «Більше не доведеться шукати в кишенях гаманця, порпатися серед карток, гаяти час на проведення карткою й очікування. Тепер платежі здійснюються в один клік»87.

Що не так із цією рекламою? Та це ж детальний опис процесу, що відходить у небуття.

Новітніми послугами не можуть бути оцифровані старі системи. Інноватори відходять від усього старого.

Я ніколи не шукаю гаманця, коли викликаю машину Uber або Lyft. Я не шукаю гаманця, коли купую на Amazon. Я не шукаю гаманця, коли купую аудіофайли на iTunes чи айфон на Apple Store. Дані моїх карток давно збережені в системах, якими я користуюся. За цими даними, ми стаємо впізнаваними, не тільки коли оплачуємо послуги.

Приміром, якщо я викликаю машину Uber, водій знає моє ім’я і впізнає моє обличчя, а наші з ним телефони подорожують у парі.