Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

вона сіла за стіл, управителька зі суворим виразом та дуже церемонним тоном промовила:

— Аделаїдо, пізніше я буду мати з тобою серйозну розмову, а поки що тільки скажу: ти повела себе надзвичайно невиховано, така поведінка заслуговує покарання. Ти покидаєш будинок, не питаючись дозволу, ніхто не знає, куди ти йдеш і вештаєшся десь до самого вечора?! Ти повелася безпрецедентно!

— Няв! — пролунало у відповідь.

Панна Роттенмаєр почала закипати:

— То, Аделаїдо, — її голос помалу переходив у крик, — після всього, що ти тут накоїла, ти ще смієш по-дурному жартувати? Стережися, попереджаю тебе!

— Я лише… — спробувала оправдатися Гайді. — Няаав! Няаав!

Себастян, мало не вкинувши тацю на стіл, похапцем вискочив у коридор.

— З мене досить, — хотіла було вигукнути панна Роттенмаєр, але від хвилювання голос у неї зірвався. — Вийди з кімнати.

Гайді перелякано встала з-за столу і спробувала пояснити:

— Я не… — Няааав, Няааав!

— Гайді, — втрутилася Клара, — ти ж бачиш, яка сердита панна Роттенмаєр, навіщо ж нявкаєш раз за разом?

— Я не нявкаю, — спромоглася нарешті Гайді, — це котенятка нявкають.

— Щооо? Коти! Кошеня-а-а-та! — зойкнула панна Роттенмаєр. — Себастяне! Тінетто! Знайдіть ці жахливі створіння і викиньте геть!

Управителька вискочила в сусідню класну кімнату і для певності грюкнула за собою дверима: кошенята були для неї найстрашнішими створіннями на світі. Увесь цей час Себастян потішався в коридорі. Він зміг зайти у їдальню, лише висміявшись. Поки лакей підсовував Гайді крісло, то помітив, що з її кишені висунулася мордочка кошеняти. Коли вся ця каша заварилася, він вискочив у коридор, бо не міг більше себе стримувати. Нарешті Себастян знову переступив поріг їдальні зі звичним незворушним виглядом. До того часу крики панни Роттенмаєр уже відлунали в кімнаті. І зараз у ній було тихо та мирно. Клара тримала кошенят на колінах, поруч з нею присіла Гайді: діти захоплено гралися з двома маленькими граціозними тваринками.

— Себастяне, — звернулася до нього Клара, — ви мусите нам допомогти. Знайдіть для кошенят місце в домі, де їм було би добре, десь там, де панна Роттенмаєр їх ніколи не знайде. Вона страшенно боїться котів і як побачить, то одразу накаже викинути геть. Нам, проте, подобаються ці милі створіння і ми хочемо їх залишити в себе назовсім, і гратися з ними, коли будемо наодинці. Куди б їх можна було прилаштувати?

— Я займуся цим, панночко Кларо, — послужливо згодився лакей. — Зроблю для них гарненьке ліжечко і поставлю його в такому місці, де боязлива управителька їх ніколи не знайде. Можете бути певні.

Себастян відразу взявся до справи, але постійно тихенько хихотів і думав: «Як то воно далі буде?!» Лакей не мав нічого проти того, щоб панна Роттенмаєр трохи понервувала.

Пройшла не одна година, вже підходив час лягати спати, лише тоді управителька ледь прочинила двері покою для навчань і почала через шпаринку гукати до Себастяна, чи він забрав мерзенних тварин.

— Так, звичайно, — відповів той.

Він і досі був у їдальні та чекав, поки управителька запитає про це. Лакей швидко й тихенько забрав котенят із Клариних колін і вийшов із кімнати.

Серйозну розмову з Гайді управителька вирішила перенести на наступний день. Сьогодні вона відчувала себе такою розбитою після всіх переживань, роздратування, злості, переляку, які дівчинка викликала, сама того не бажаючи. Панна Роттенмаєр мовчки пішла в свою кімнату, а Клара з Гайді радісно пішли слідом, бо знали, що їх кішечки сплять у зручному ліжечку.

Оповідка восьма
Ще більше клопотів

Тільки-но Себастян відчинив панові Кандидату вхідні двері та провів його в класну кімнату, як хтось із такою силою засмикав шворку, до якої був прикріплений дзвоник, що лакей стрімголов знову збіг по сходах, вирішивши, що це зненацька повернувся додому сам господар. Він рвонув двері на себе і побачив хлопчака, одягненого в якесь лахміття та з шарманкою за спиною.

— А то що таке має бути?! — розсердився Себастян. — Ох, я зараз добряче поскубаю тебе за чуприну, щоб знав, як калатати. Ти що тут забув?

— Мені треба до Клари, — не дав себе залякати хлопчина.

— Ах ти, волоцюго замурзаний, для тебе вона — панянка Клара! Ми всі так до неї звертаємося. Чого тобі від панянки Клари треба?

— Вона мені винна сорок пфенігів, — пояснив хлопчина.

— Та в тебе з головою не все в порядку. І взагалі, звідки ти знаєш, що тут панянка Клара мешкає?

— Вчора я їй вказав дорогу, це коштувало двадцять пфенігів, а після цього додому привів — ще двадцять. Разом — сорок пфенігів.

— І що ти тут мелеш? Панночка Клара не виходить з дому, вона взагалі нікуди не виходить, бо ходити не може. Іди звідси, вертай додому, якщо він у тебе є, а якщо ні, то я допоможу тобі ступитися.

Проте хлопчина був не з полохливих. Він продовжував стояти на місці, лишень сухо відповів:

— Як то вона не ходить? Я вчора її здоровою на вулиці бачив. Можу її описати: коротке кучеряве волосся, чорні очі, спідничка коричнева, говорить не так, як ми.

«Овва, — подумав собі Себастян і всміхнувся нишком, — маленька мадемуазель знову щось утнула».

Він відступив від дверей і промовив до малого:

— Добре, йди за мною. Перед дверима зачекаєш, поки я вийду. Як дозволю тобі зайти, заходь і відразу можеш