Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

і долаючи багато, багато сходинок вгору. Чим вище — сходинки ставали все вужчими. Після найвужчої дівчинка й сторож опинилися на самому вершечку дзвіниці. Він підняв Гайді, щоб вона змогла заглянути у відчинене вікно.

— Ану ж, дивися вниз.

Весь краєвид, що відкрився перед малою, був заповнений дахами, баштами та високими димоходами. Врешті вона перестала витягувати шию і заявила: «Там немає нічого, як я й думала!»

— Чи ти погано бачиш? Та що така малеча може знати про краєвиди. Досить. Йдемо, і більше щоб мені в двері не дзвонила!

Сторож опустив малу на долівку та пішов сердитий сходами вниз. Вона попленталася за ним услід. В тому місці, де сходи ставали ширшими, ліворуч були двері до кімнатки сторожа. Поруч з ними підлога до самого долу йшла під кутом, відповідно до нахилу покрівлі. І там стояв великий кошик, а в ньому сиділа товста сіра кицька й застережливо сичала: кошик був домівкою, в якій жила вся її сім’я, тому вона застерігала кожного, хто проходив повз, що йому не варто втручатися в котячі сімейні справи. Гайді спинилася і зачудовано глянула на кицьку: такої здоровенної їй ще не доводилося бачити. Кицька жила у дзвіниці не просто так, подібно до сторожа вона була тут на службі: в старій вежі жило так багато мишей, що кицька без зайвих зусиль мала чим поживитися і на обід, і на вечерю, і на сніданок.

Сторож помітив здивування дівчинки:

— Підійди, не бійся. Вона нічого тобі не зробить, поки я поруч. У неї — кошенята, і ти можеш на них глянути.

Гайді підійшла ближче. Те, що вона побачила в кошикові, викликало в неї бурю емоцій:

— А які гарненькі, які маленькі кошеняточка! — в захваті вигукувала вона раз у раз і стрибала навколо кошика, щоб розгледіти, як комічно вовтузилися, кривлячи свої мордочки та перелазячи одне через одного сім чи вісім кошенят.

— Хочеш, дам тобі одне? — запитав посміхаючись старий, задоволено спостерігаючи за радістю Гайді.

— Мені? Назовсім? — почала допитуватися мала, не вірячи в своє щастя.

— Ну звичайно, можеш навіть двох узяти, а то й усіх позабирати. Якщо вдома маєш стільки місця.

Для сторожа була своя вигода: віддаючи кошенят він не мусив їх позбуватися в більш жорстокий спосіб.

Дівчинка була на сьомому небі від щастя: до величезного дому, де вона тепер мешкала, можна було забрати всіх! А як здивується та радітиме Клара, побачивши цих милих створінь!

— А як мені їх забрати? — запитала Гайді й хотіла швиденько схопити кількох, проте товста кицька люто засичала й стрибнула їй на руку.

Мала перелякано відсахнулася.

— Я тобі їх принесу, ти тільки скажи куди, — сказав сторож, гладячи кицьку, щоб до неї знову повернувся хороший настрій.

Кицька була його добрим другом, з яким він вже багато років мешкав у цій старій дзвіниці.

— Принесіть їх до великого будинку пана Зеземанна. Там на дверях золота собача голова, з кільцем у зубах, — пояснила Гайді.

Старий добре знав цей будинок. За роки проведені у дзвіниці він вивчив кожен будинок в околицях, крім того Себастян був його давнім приятелем.

— Я знаю, де цей дім, — зауважив старий, — але кому маю принести котенят? За ким питати. Ти ж бо не належиш до родини Зеземаннів?

— Я ні, але Клара надзвичайно радітиме, коли принесуть кошеняток!

Сторож вже хотів спускатися додолу, проте Гайді ніяк не могла покинути гарненьких котенят, вони так цікаво гралися!

— Якби мені хоч двох, одне для мене, а друге для Клари. Можна так?

— Та чому ні, зачекай хвильку, — погодився старий. Обережно взяв кицьку, заніс у свою кімнатку, де для неї була приготовлена мисочка з молоком, і зачинив за собою двері. — Давай, бери двох, — скомандував він.

Оченята Гайді радісно зблиснули. Вона вибрала біле кошеня а йому до пари — біле з жовтими плямами. Розклала їх по кишенях: одне — в ліву, а друге — в праву. Після цього старий та дівчинка пішли сходами додолу.

Хлопчина терпляче чекав на сходах коло церкви. Коли сторож зачинив за Гайді двері, мала одразу спитала:

— Якою дорогою іти, щоб потрапити до будинку Зеземанна?

— Поняття зеленого не маю, — відповів хлопчина.

Гайді почала описувати вхідні двері будинку, вікна, двері, проте ніщо не допомогло: за кожним разом малий тільки заперечно крутив головою.

— А знаєш що, — силкувалася пояснити дівчинка, — з одного вікна там видно великий сірий будинок, а дах у нього… — дівчинка вказівним пальцем почала малювати в повітрі кутасті виступи сусідського до Зеземаннів будинку.

Хлопчина скочив на ноги і побіг не спиняючись, а Гайді — слідом. Очевидно саме цей опис допоміг малому зрозуміти, про який будинок ідеться. Незабаром діти стояли біля споруди, на вхідних дверях якої виблискувала велика собача голова з жовтої міді. Гайді смикнула за кільце, на сходах з’явився Себастян і, уздрівши її, одразу ж загукав:

— Скоренько, скоренько!

Гайді швиденько заскочила всередину, а Себастян миттю зачинив за нею двері. Хлопчину, який спантеличено спостерігав за їх поспіхом, він навіть не помітив.

— Скоренько, мадемуазель, — підганяв малу лакей, — просто в їдальню. Вони вже за столом. Управителька, мов та бомба, ось-ось вибухне. Що це на маленьку мадемуазель найшло: втекти з дому?

Гайді зайшла до їдальні. Панна Роттенмаєр навіть не глянула в її сторону, Клара також мовчала. В кімнаті зависла гнітюча тиша. Відповідно до етикету, Себастян підсунув дівчинці крісло. Лише коли