Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

танк вийшов на мілкий рукав річки, в'їхав у воду, що сягала майже до механікового люка. Потім видерся на крутий насип, який захищав од повені. З нього з'їхали на другий бік і зупинилися між старими тополями.

– Тут почекаємо?

– Почекаємо.

Комбінезон уже підсох, Єлень стягнув його, і Янек, не виходячи з машини, знову переодягнувся. Може, від того переодягання йому стало холодно, по тілу побігли мурашки. А може, то був страх.

Спереду по всьому обрію палали пожежі. Одні тільки починалися – там горіло жовтим, як вівсяна солома, полум'ям; інші, багрові, вже згасали. Танкістам здавалося, що гуркіт пострілів лине з усіх боків, що стріляють довкола них, що вони приїхали на маленький клаптик землі, на якому тільки й стануть два танки, а позад них – річка.

Раптом з темряви вискочили перелякані коні, тягнучи відірваний од воза передок, промчали поряд, зачепилися дишлом за стовбур і, заплутавшись у власній упряжі, повалились з іржанням на землю.

Попереду, не далі як за сто метрів, блиснули вогнем дула, вириваючи з темряви якісь чудні, зігнуті постаті артилеристів. Батарея чотири рази вдарила залпом, і, коли замовкла, темрява видалася ще густішою, ніж була. Несподівано поблизу почувся знайомий голос:

– Чиї машини?

– Взводу управління. Доповідає поручик Семен, – відповів генералові Василь.

– Добре. Ви поїдете не до Острова, а прямо на фронт. Візьмете провідників, вони покажуть дорогу. На марші весь час тримайте зв'язок по радіо. Автоматники та бронебійники – до мене.

На броню танка виліз високий, стрункий солдат у касці й плащ-палатці, з автоматом на грудях. Він козирнув і, не відриваючи руки од каски, доповів, перекрикуючи гуркіт мотора:

– Гвардії сержант Чорноусов. Поїхали?

Сусідня батарея знов ударила раз за разом двома залпами.

– Поручик Семен, – відповів Василь. – Ідіть сюди, в башту. Раз треба – значить їдемо. – І, ввімкнувши внутрішній телефон, наказав: – Механік, уперед!

Перш ніж Гжесь натиснув на педаль і ввімкнув швидкість, танкісти почули ще відповідь сержанта:

– Треба, до зарізу треба. Якщо не встигнемо, то моїх там роздавлять гусеницями.

Слова лунали грізно, але обидва голоси, – і генерала, і сержанта, – були такі серйозні й рішучі, що Янек, тісно застібаючи навушники, уже не відчував холоду. Хлопцеві здалося, що він знає не тільки командира бригади, але й того другого радянського воїна. Здавалося, ніби десь він уже чув його голос. Але згадувати було ніколи – Янек пильнував радіозв'язку, прислухався до ефіру. А водночас він чув голос Чорноусова, якому Семен дав запасний шоломофон. Виявилося, що провідник знає дорогу напам'ять, ніби народився тут, над Віслою.

– Тихше, тут місток. Тепер повний газ… Обережно, праворуч – глибока канава. Дві воронки від бомб, одг на – по правий бік, друга – по лівий… Тепер знову можеш дати газ.

Машини взводу управління без світла мчали цілу ніч. їх видно було тільки по червонуватих відблисках на броні, або, коли машина Семена з'їжджала в долинку, передні танки видніли на тлі неба над лінією горизонту. Проте їм не судилось воювати разом. Коли в'їхали в ліс, дві машини взяли інші провідники, а Василів танк сержант повів бугристою дорогою на пряму лісову просіку й, двічі остерігаючи: «Тихше, тихше, помаленьку», завів машину в готовий окоп. На бруствері танкісти побачили постаті солдатів з лопатами, – то готували вог» неву позицію для танка.

– Вимкни мотор.

Стало тихо. Сержант зняв шоломофон, вийшов з башти на броню і стиха мовив:

– Устигли. А тут – як у мами дома. Гвардійці-автоматники прикриють вас з обох боків. Можете бути певні, що жоден гренадер з фаустпатроном не підлізе. По той бік просіки, де ото світить порохно, стоїть наша гармата. Позаду, за вершиною пагорка – два міномети. А перед нами нема нікого, окрім фріців…

Слухаючи провідника, Янек згадав, що казав командир бригади: «Де ми – там і кордон вітчизни». Тільки тепер він зрозумів сенс цих слів: вільна Польща сягає до того трухлявого пенька на просіці, де стоїть радянська гармата, до окопу, в якому зупинився їхній танк. Попереду – вузенька смуга нічиєї землі, а далі на захід-гітлерівці. Якщо їх відженуть хоч на сто метрів буде більше визволеної батьківщини, коли ж відступлять – її стане менше. Ось та відповідальність, яку несуть четверо друзів-танкістів. А може, спало йому на думку, не тільки четверо, адже й Шарик – член екіпажу. Янек усміхнувся й погладив собаку по спині.

Розділ XI У ЗАСАДІ

Глибокий прямокутний рів затуляв машину спереду і з боків аж до основи башти. Дуло гармати стирчало трошки вище над бруствером. Василь повернув його ліворуч, перевіряючи Йоле обстрілу. Янек зняв кулемет; з держаків, ковзнув із свого місця, перекинув через плече сумку з запасними дисками.

– То й вийду. Там, унизу, мені нема чого робити. Я вийду і охоронятиму вас.

Василь подумав, що на своєму місці, в танку, хлопцеві було б безпечніше, ніж десь в іншому місці. Проте не мав права затримувати його – адже для бойової позиції піхотинців то був додатковий кулемет і ще один влучний стрілець.

– Зажди, – сказав він. – ти ж не знаєш, куди йти. Я гукну Чорноусова.

Сержант поклав хлопцеві руку на плече й повів Яшь ка в темряву за танк, потім ходом сполучення до окопу біля лівого борта машини. Позиція була приготовлена ретельно – викопана глибоко, у формі півмісяця, вигнутого вперед. На бруствері було місце для ручного кулемета, на дні – дерев'яний ящик, щоб можна було сісти, або покласти диски.

– Перший не стріляй. Чекай, поки я тобі не скажу або поки не почнуть інші. Ми в засаді. Підпустимо їх близенько, а тоді стукнемо.

Він підняв руку до обличчя, затіненого зверху каскою, пригладив вуса. І цей рух видався Янекові давпо знайомим. Хлопець ступив півкроку, щоб краще придивитись, але ие встиг, бо телефоніст, який сидів десь поруч, мабуть, на дні окопу, раптом сказав:

– «Волга» слухає… Розумію, передаю нуль четвертому.

Сержант повернувся, нахилився і взяв трубку.

– Я – нуль четвертий… Так, «дикі кабани» в лісі… на місці… Так, готові.

Кос установив свого «дегтярьова» й розгледівся. Та мало що він побачив, бо навколо стояв густий морок. Знизу тільки запримітив на тлі неба високі сосни, які стіною стояли по обидва боки просіки, й саму просіку, завширшки щонайбільше тридцять метрів; а попереду – вільний простір, немовби розкорчований поруб, бо подекуди видніли трохи світліші плями піску. Далі, за тим порубом, – контури ще одної стіни дерев, гострі, мов оббиті верхівки скелі.

Позиції