Дмитро Іванович Донцов - Рік 1918, Київ

ціла саля іржала з захоплення. Найшляхетніше топчеться в болото. Зудерман, у своїм романі "Каценштеґ", з наполеонівських часів, часів найбільшого морального занепаду Німеччини, писав: слава Богу, що серед того потопу і занепаду всіх чеснот і моральних звязків, які принесла війна, — що лишається хоч юдин сталий бігун — "Фатерлянд"… А коли й це гине?!

Кілька членів місії, з Дідушком виїхали до Берна. Половину місії звільнили, щоб їхали назад до Києва. Дехто на власну руку перебирається до Парижу. Є в місії якісь москалі і жиди, яких ледви хто знає.

9 лютого.

Є звістки, що голосами хліборобів-демократів і галичан, большевицький земельний законопроект Директорії — Трудовий Конґрес відкинув. І то добре.

Липинського досі болить, що земляки — "йому не довіряють". Як же могло бути інакше? Не терплять вони нікого, хто не запобігає їх ласки, уникає товаришувати з ними і випрошує собі всякі фаміліярности з їх сторони.

10 лютого.

Рано був у Липинського. Обговорювали дальше наш плян акції проти большевизму.

14 лютого.

Вчора запросив я Липинського, Біленького, Д. Левицького на обід в "Імперіялі". Говорили про біжучі справи і про становище наших місій.

16 лютого.

Сьогодні виїжджаю з Відня. Дістав телеграму від Лукасевича. Запрошує працювати з ним в нашій місії в Берні, шефом пресового бюра. Моя друга еміґрація.

Післяслово

Я вже зазначив, що з інших причин я в листопаді 1918 р., відійшов від гетьмана, ніж виступили проти нього демократи, соціялісти й комуністи. Їх протигетьманські арґументи були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режіму 29 квітня.

Що гетьман був "царським ґенералом" і перед 1917 р. не брав участи в національно-українськім русі? Я вже згадав, що це саме можна було б закинути і ґенералам Директорії… Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціялістів це не був арґумент, бо самі вони були федералісти… "Карательні" загони по деяких селах? І це в устах соціялістів не був арґумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А воно ж не стримало наших соціялістів (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю. Бачинський) — визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. Що гетьмана підтримували німці? Так, аж до повстання проти нього. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман.

Ці арґументи в устах демо-соціялістів були лише пропаґандові. Справжня-ж причина їх ворожости до режіму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого, середовища; що був пан. Цеї категорії земляків демо-соціялісти не зносять.

Те, що було в очах лівих непростимим гріхом гетьмана, — було, як я думав, його плюсом. Коли виснажується й гине провідна кляса, часто віддає вона своїх найздоровіших членів, в ролі провідників, новій правлячій верстві, навіть в ролі вождів революції. Дюк Пилип Орлеанський, князь Талєйран, граф Мірабо, маркіз Ляфаєт стали провідниками французької революції.

Князь Дмитро Вишневецький, Зборовський, Ружинський та инші аристократи старокиївські стали основоположниками нової, козацької аристократії, як пізніше шляхтичі Виговський, Кричевський, або Мазепа. Вони формували орґанізаційно нову еліту, вносили в неї властивий їм дух, хист командувати, вести, любов до влади.

У гетьмані я й хотів бачити власне такого орґанізатора, пробудженої зі сну, ще не оформленої, української стихії, в дусі її давніх, воскрешених в слові Шевченка, історичних традицій, неґованих народолюбцями й соціялістами.

Але я був, як казали французи, Гетьмана "partisan"; не "courtisan", сторонник, не двірський прислужник. Тому коли федеративна Грамота перекреслила мої сподіванки, наші дороги розійшлися.

Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдує. Питання державної незалежности не є питанням тактики, а засади. Хто оправдує такий "тактичний крок" нині, той виправдає його й завтра; той вибиває собі арґумент з рук проти сьогоднішніх федералістів. Зрештою, сам Гетьман, на вигнанню, здобувся на акт мужньої самокритики, признавши Грамоту 14. XI. великою помилкою режіму. Велику вину за неї несе Ігор Кістяковський, якого Гетьман звав своїм "злим духом".

На еміґрації (1919-21) я стрівся припадково з Гетьманом в Берні Швайцарськім, в курзалі "Шенцлі". Розмова була коротка, за недавно ще ми опинилися тоді в ріжних таборах. Під час другої війни, в Берліні, Гетьман, з властивим йому жестом, сам заініціював наше побачення. Кілька разів ми стрічалися у наших спільних знайомих, де я тоді мешкав. Знаю, що, писаний по французьку оригінал "Спогадів" Гетьмана, в "Хліборобській Україні" (в частині, що відносилася до мене) був більше в мою користь, аніж український його переклад, скорочений подекуди й перероблений редактором. Знаю теж, що Гетьман стримував, як міг, некоректні випади проти мене в гетьманській пресі. Хоч це й не завжди помагало: по виході книги "Дух нашої давнини", в 1944 р. у Празі, "Дійсність" (ред. М. Пасіка), в редакційній статті, виступила проти мене з рядом несвітських інвектив. Протести проти цього, підписані Д. Дорошенком і головою Празького СГД, редактор не умістив. За мою критику "Хліборобської України" я став предметом подібних випадів, які коли й компромітували кого, то не мене, напевно.

Я уникав такого сорту полеміки. Але від річевої не відмовлявся, бо між ідеольоґією "Хліборобської України" і моєю були істотні розбіжности. Два члени Головної Управи хліборобів-демократів, В. Липинський і С. Шемет, разом з Скорописом і Д. Дорошенком, заложили на еміґрації Союз хліборобів-державників, та уложивши й видрукувавши його програму, прислали її мені з запрошенням приступити до них. Що два члени партії, до якої Головної Управи в Києві належав і я, зробили це без попереднього порозуміння зі мною, свідчило, що звернулися вони до мене лише "для годиться" і моєї співпраці собі не жичили. Тому я до них не приступив. Не зробив того я ще й з мотивів ідеольоґічних, бо в присланій програмі знайшов я ідеї чужі мені, (Союз "трьох Русей"). Мені закидали проповідь "лише неґативу". Не слушно. Я просто твердив: щоб здвигнути нове своє, треба боротися з старим чужим, як з силою, нам ворожою. Цього останнього ("неґативного" моменту) бракувало в демо-соціялістичній ідеольоґії. — (Хіба, що він там був в аспекті соціяльнім — "клясова боротьба"). Не було того моменту і в ідеольоґії Липинського. Липинський твердив, що Україна (з Білорусю) творять з Московщиною одну цілість яку він звав "вся Руська земля", та що нарід український є галузкою одного "народу руського". ("Державна Думка", 1952, 7–8). Цю мітичну цілість України (з Білорусю) і Московщини протиставляв він, як щось окреме — європейському Заходові.

Я-ж твердив, що така спільнота є вигадка московських істориків, та що