Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

губ вологу і затишок, всмоктувати в

себе її запах. Молодий письменник повільно розстебнув ґудзики на

її плащі, зняв його, а під ним нічого не було, тільки голе тіло, котре у

темряві віддавало якимось місячним блиском, і він цьому навіть не

здивувався, тільки пестив її груди, проводив рукою звабному вигину

спини над дупою, тонув губами у густих зарослях навколо її лона і

82

вдихав, і вдихав її запах, і ліг з нею в ліжко, і тривало це цілу вічність,

і тільки світло блискавки виривало з темряви її загадкове обличчя,

обрамлене чорним і густим волоссям, і вона стогнала, і стогони її то-

нули в небі й вітрі, а він тільки одного-одного хотів: зігріти її, зігріти,

зігріти її, зігріти її...

Зранку його збудило яскраве сонячне світло, котре хоч і плуталось

між фіранками на вікні, але все ж пекло і дратувало тіло. Молодий

письменник розплющив очі і якийсь час дивився в стелю, намагаю-

чись дати лад своїм думкам і спогадам. Біля нього в ліжку нікого не

було. Сонце розпікало кімнату, надворі весело щебетали птахи, стри-

баючи гілками дерев, шукали щось кури в калюжах, а він все лежав і

не міг зрозуміти чи ніч існувала насправді – з грозою, блискавками й

жінкою в чорному плащі і медовим голосом?

Молодий письменник підвівся на ліжку, обвів поглядом кімнату,

зиркнув у вікно. Так, гроза була точно, тому стільки поламаних гілок

і калюж надворі. Але чи була жінка?

У кімнаті було прибрано, ніщо не вказувало на присутність тут

останнім часом сторонньої особи. Хіба те, що чоловік був зовсім

голий, його джинси, футболка й труси висіли акуратно складені на

спинці стільця. Саме акуратно складені речі (бо коли він щось скла-

дав акуратно?!) й переконали його в тому, що та медова жінка таки

була справжньою, і її тіло, і її губи, і її мокре волосся, в котрому за-

плуталися піщинки, які потім хрустіли йому на зубах і, здається, на-

віть тепер він відчуває ці піщинки в роті.

Письменник одягнувся, запалив цигарку і саме збирався йти на

кухню, коли на телевізорі побачив маленький шматочок паперу, яко-

го раніше там не було. «Не шукай мене, я сама тебе знайду. Єва». –

дрібним акуратним почерком було написано на ньому.

Значить, вона була. Значить, йому не наснилося. Жінка, котра пах-

не медом і має довге волосся кольору воронячого крила. Як це волосся

танцювало на її грудях! Нашвидкуруч поснідавши, письменник побіг

на пляж. Море змило з нього той казковий нічний сон, залишивши

тільки маленькі краплі замріяності і великі, пахучі виноградні грона

чекання на жінку.

Він пробув на пляжі аж до вечора, раз у раз гарячково поверта-

ючись і вдивляючись у людські обличчя: бо раз вона все про нього

83

знає, то, значить, стежить за ним, ходить за ним назирці, зауважує

кожен його крок і порух. Але нікого подібного він не бачив. Було ба-

гато жінок з темним волоссям і замисленим виразом обличчя, зре-

штою, він і не впізнав би її зараз, бо вночі не розгледів її лиця, тільки

плавні контури, тільки запам’ятав її стогони, її медовий запах. Вдень

серед натовпу відпочиваючих важко було впізнати чийсь запах, чи,

тим паче, чиюсь замисленість.

Із наближенням вечора люди поволі почали розходитися, а він по-

брів додому безлюдним пляжем. Призахідне сонце золотило хвилі,

теплий простір неба повільно змінював кольори від помаранчевого

до червоного, птахи в лісі співали своїх сумних пісень, а молодий

письменник брів порожнім пляжем у напрямку свого дому. І тоді там,

на обрії, де сходиться лінія піску, води й неба, він побачив білу пляму.

З кожним кроком вона все збільшувалася й збільшувалася. Контур її

набував окресленості і молодий чоловік зрозумів, що назустріч йому,

прямісінько з сонця й піску йде жінка з довгим волоссям, у кольоро-

вій спідниці нижче колін, і сонце настільки било в очі, що здавалося,

ніби це вона вся світиться й горить.

– Привіт, не очікував мене тут побачити?

– Привіт, Єво. Куди ти зникла зранку?

– Я зникла ще вночі, дурнику.

– Як ти мене тут знайшла?

– Бо я йшла на твій запах.

– А я на твій.

– Єво, а хто ти? Розкажи мені хоч щось про себе.

– Не треба тобі нічого знати, адже все й так прекрасно, – промови-

ла жінка і втягнула його у пристрасне коло своїх обіймів.

Молодий письменник тільки встиг помітити, що вона принаймні

років на десять старша за нього, що в неї чорні очі й пухкі червоні

губи, а шкіра в неї така засмагла, ніби вона щодня лежить прямісінько

на сонці, на планеті Сонце. Губи їхні злилися в поцілунку, руки чоло-

віка поповзли тілом жінки, а тіло її знову було мокрим і чомусь про-

холодним, ніби вона щойно вийшла з моря, як тоді вийшла зі стіни

дощу, і пахне вона пелюстками чаю, і медом, і свіжим гарячим хлібом,

і нецідженим молоком. І вони лягли в пісок. І кохалися, а море нако-

чувало на їхні тіла теплі хвилі, і її стогони тонули в шумі води, танули

84

в небі, де догорало сонце, і її біла спідниця в кольорових квітах по-

вільно ковзала його бедрами, а її засмагле й спрагле, майже циганське

тіло танцювало на ньому якийсь швидкий і правічний танець, і ніби

лилася пісня, меланхолійна й тужлива, і пахло яблуками й медом, і

жінка пішла, розтанула серед піску і хвиль у променях згасаючого

сонця, залишивши йому тільки свій запах і кілька піщинок у роті.

Наступного дня вона не прийшла. Весь день письменник прове-

штався островом, майже цілу ніч не стулив повік, але загадкової жін-

ки так і не було.

А вже через день він мав виїздити додому. І важко сказати, що

саме йому так пекло всередині – бо не міг же він в неї закохатися, він

навіть не знав, чи Єва – її справжнє ім’я, але загадка, котру носила в

собі ця жінка, старша від нього на десять років, яка віддавалася йому

самозабутньо